Читати книгу - "Викрадач вічності"

Гарві та відвів погляд од вафель під солодким сиропом і мисочок з пломбіром.

— Куди ти зібрався? — поцікавився Джайв.

— Пан Ріктус шукає мої подарунки, — відповів Гарві.

Обличчя Джайва засвітилося від радості.

— То ти знову з нами! — вигукнув він. — Молоток! Справжній пацан!

— Я скучив за Домом, — відповів Гарві.

Він вирішив більше не затримуватися — раптом Джайв таки помітить, що він бреше? Гарві розвернувся й вийшов назад у вітальню. Тушко був ще там і пильно дивився на Гарві.

— Що таке?

Кіт попрямував до сходів. Зупинився на півдорозі, озирнувся.

— Ти хочеш мені щось показати? — прошепотів Гарві.

Зачувши його слова, тваринка рушила далі. Гарві пішов слідом, думаючи, що кіт побіжить на другий поверх, та він не добіг до сходів і повернув наліво, повівши Гарві вузьким проходом до дверей, яких він ніколи раніше не помічав.

Гарві посіпав за ручку — двері були замкнені. Він озирнувся, пошукав очима Тушка й побачив, що той треться об ніжку маленького столика. На столику лежала різьблена скринька. У ній був ключ.

Хлопець підійшов до дверей, відімкнув їх і прочинив. Він побачив дерев’яні сходи, що вели донизу, в пітьму. Звідти чувся гіркий запах. Може, він і не наважився б піти туди, але Тушко прошмигнув повз нього та зник у темряві.

Виставивши руки обабіч себе, торкаючись вологих стін кінчиками пальців, Гарві почав спускатися за котом, рахуючи сходинки. Їх виявилося п’ятдесят дві. Коли він спустився вниз, очі вже призвичаїлися до мороку. Погріб був просторий, як печера, та порожній. Лише велика дерев’яна скриня стояла на запилюженій підлозі метрів за десять від Гарві.

— Що це таке? — прошепотів Гарві до Тушка.

Він знав, що кіт не вміє говорити, та все ж чекав на якийсь знак.

У відповідь тваринка підбігла до скрині, спритно вистрибнула на кришку та почала її шкрябати.

Цікавість Гарві була сильнішою за страх, та він не кинувся одразу знімати кришку. Хлопчик підкрадався до скрині, як до сплячого страховиська. Він одразу помітив, що скриня нагадує грубо збиту труну, та де таке бачено, щоб на труні висів замок? Може, коли понівечений Карна пришкандибав у Дім, його вклали тут? Може, він лежить, слухає, як Тушко дряпає кришку, і чекає, коли хтось відімкне замок і випустить його на волю?

Та коли до труни лишався метр, Гарві помітив підказку — з-під кришки стирчав шнурок від фартуха. Гарві знав тільки одну людину в Домі, яка носила фартух.

— Пані Ґріффін, — прошепотів він, засовуючи пальці під кришку. — Пані Ґріффін? Ви там?

Зсередини почувся приглушений стук.

— Я визволю вас, — пообіцяв хлопчик.

Підняти кришку не вдавалося — треба було зламати замок. Гарві понишпорив, шукаючи щось помічне, і знайшов два досить великі камінці. Зваживши їх у руці, він повернувся до труни.

— Доведеться трохи пошуміти, — попередив він пані Ґріффін.

Використовуючи камінці як зубило й молоток, Гарві вдарив по замку. Раз, другий… Від металу відскакували блакитні іскри, проте він не поступався. Раптом замок дзенькнув і впав додолу.

На хвильку Гарві завагався — його брав сумнів. Що він робитиме, якщо в труні насправді Карна? А тоді він пожбурив камінці вбік і відкинув кришку.

Гірка правда

Він мало не закричав, побачивши, як змарніла бідолашна пані Ґріффін. Вона дивилася на нього дикими очима, обличчя було вкрите синцями, хтось повиривав у неї цілі пасма волосся та запхав у рот брудну ганчірку. Гарві дуже обережно вийняв кляп.

— Дякую, любий, дякую, — почувся її хрипкий шепіт. — Але дарма ти повернувся. Тут надто небезпечно.

— Хто це з вами зробив?

— Джайв і Ріктус.

— За його наказом? — спитав Гарві, допомагаючи їй звестися на ноги. — Не кажіть мені більше, що він помер, бо тепер я знаю, що це неважливо. Гуд тут, у Домі, так?

— Так, — ледь чутно промовила пані Ґріффін.

Гарві допоміг їй вилізти з труни.

— Так, він тут. Але Гуд і Дім, вони… — старенька заплакала.

— Усе добре, — втішав її Гарві. — Усе буде добре.

Вона доторкнулася до свого обличчя й відчула пальцями сльози.

— А я думала… я думала, що більше ніколи не заплачу, — сказала пані Ґріффін. — Дивися, що ти зробив!

— Пробачте мені, — знітився хлопець.

— Таж ні, любий, не вибачайся. Це чудо, — вона всміхнулася крізь сльози. — Ти здолав його прокляття.

— Яке прокляття?

— О, це довга історія.

— Радо послухаю.

— Я була першою гостею Гуда. Багато-пребагато років тому. Мені було дев’ять, і я втекла з дому.

— А чому ви втекли?

— У мене помер котик, а батько відмовився купувати нового. Здогадайся, кого подарував мені Ріктус першого ж вечора.

— Трьох котів.

— Ти вже зрозумів, як влаштований цей будинок?

— Він дає тобі все, чого забажаєш, — кивнув Гарві.

— Я мріяла про котів, новий дім і…

— І?

— І нового батька, — вона тремтіла від страху, згадуючи минуле. — Того вечора я зустрілася з Гудом. Принаймні почула його голос.

До ніг пані Ґріффін підбіг Тушко. Старенька нахилилася й узяла його на руки.

— А де саме ви його почули?

— На горищі. Він сказав: «Якщо ти лишишся тут, то ніколи не помреш, ніколи-ніколи. Ти постарієш, але житимеш аж до кінця світу та більше ніколи не будеш плакати».

— І вам справді цього хотілося?

— Дурне бажання, але так. Я боялася. Боялася, що мене закопають у землю, як мого кота, — її блідими щоками потекли нові струмочки сліз. — Я тікала від смерті…

— …і прибігли просто до її оселі, — закінчив за неї Гарві.

— О, ні, дитино, — сказала пані Ґріффін, — Гуд — не Смерть, — вона витерла очі, щоб краще бачити хлопчика. — Смерть природна, а Гуд — ні. Тепер я залюбки зустріла б Смерть, як давню подругу, яку колись прогнала зі свого ґанку. Дорогенький, я вже вдосталь надивилася на цей світ. Перед моїми очима проминуло стільки років, стільки дітей…

— А чому ви не спробували його зупинити?

— Мені його не здолати. Я лише намагалася зробити дітей, які тут гостювали, трішечки щасливішими.

— Скільки ж вам років? — поцікавився Гарві.

— Хтозна, — старенька притиснулася щокою до Тушка. — Я виросла й постаріла за лічені дні, а потім час перестав на мене впливати. Інколи так хотілося спитати когось із дітей, який нині рік…

— Сказати?

— Не треба, — вона притисла палець до губ. — Краще мені не знати. Бо буде надто боляче.

— Чого ж ви хочете?

— Померти, — сказала пані Ґріффін і ледь помітно всміхнулася. — Вислизнути зі старої кволої оболонки та злетіти до зірок.

— А після смерті люди летять до зірок?

— Я в це вірю. Та