Читати книгу - "Жак-фаталіст"

Божого, розіп'ятого на хресті за гріхи людського роду. Мої молоді учениці були добре підготовані. У декого з них були гарні голоси, всі вони співали з виразом і чуттям, і мені здалося, що публіка слухала їх з утіхою, а громада наша задоволена з успіху моїх заходів.

Ви знаєте, пане, що в четвер святі дари з дарохранильниці переносять на окремий олтар, де вони лишаються до п'ятниці вранці[23]. У цей час черниці одна по одній або парами ходять по черзі поклонитися їм до того олтаря. Є таблиця, де кожній зазначено час її поклоніння. Я дуже зраділа, прочитавши на ній: «Сестра Сюзанна й сестра Урсула від другої години ранку до третьої». Я прийшла до олтаря призначеної години, моя товаришка вже там була. Ми стали поруч на приступки олтаря, разом припали ниць і поклонялися Богові півгодини. Після цього моя молода подруга взяла мене за руку, потиснула її й сказала:

— Певно, нам удруге не випаде нагоди так довго й вільно поговорити. Богові відомо, в якому примусі ми живемо, і він простить нас, коли ми поділимо час, який мусимо віддати йому цілком. Вашої заяви я не читала, але не важко здогадатися, про що ви пишете. Незабаром я дістану відповідь. Та коли ця відповідь і дасть вам підставу домагатися скасування обітниці, то чи не гадаєте ви, що вам конче треба буде порадитися з юристами?

— Звичайно.

— І що вам потрібна буде воля.

— Звичайно.

— І що ви, у разі, коли все гаразд підеться, скористаєтеся з теперішнього свого становища, щоб здобути її?

— Я про це не думала.

— Так зробите це?

— Побачу.

— З другого боку, коли почнеться ваша справа, ви цим накличете на себе всю лють нашої громади. Чи завбачаєте ви пересліди, що чекають на вас?

— Вони будуть не більші, ніж я перетерпіла.

— Про це я не знаю нічого.

— Даруйте. Передусім утискувати мою волю не зважаться.

— Чому так?

— Бо тоді я буду під охороною закону, у всіх перед очима, буду, мовляв, посередині між світом і монастирем, матиму змогу говорити, волю скаржитися, про всіх правду сказати. Тоді вже не чинитимуть мені кривди, щоб я не поскаржилась, боятимуться погіршити справу. Мені найкраще було б, коли б зі мною зле поводилися, та тільки цього не зроблять, — будьте певні, що якраз навпаки робитимуть. Мене проситимуть, доводитимуть, що я сама собі й монастиреві пошкоджу, загрожуватимуть тільки тоді, як побачать, що ласкою та звабою нічого не вдієш, а сили ніколи не вживатимуть.

— Аж не віриться, що професія, якої обов'язки ви так легко й сумлінно виконуєте, така огидна вам!

— Справді огидна. Із цим почуттям я народилася й помру. Черниця з мене буде в кінцевому підсумку погана. Треба цьому запобігти.

— А коли ви, на лихо, програєте справу?

— Коли програю, попрошу, щоб до іншого монастиря перевели, або помру в цьому.

— Перед смертю доведеться зазнати багато муки. Ох, друже, ваш намір дуже страшить мене — я боюся як відмови, так і скасування вашої обітниці. Якщо її скасують, що з вами буде? Що ви робитимете у світі? Ви гарна, розумна, здібна, але чесноти, кажуть, у світі нічого не варті, а я знаю, що вони з вами лишаться довіку.

— Ви віддаєте належне мені, але не чеснотам. На них я й покладаюсь. Що менше їх серед людей, то в більшій вони мусять бути пошані.

— Їх хвалять, але нічого не роблять для них.

— А тільки вони й надають мені сили, підтримують у моєму намірі. Хоч би що там мені закидали, але моральність мою поважатимуть. Ніхто, щонайменше, не скаже, що з чернецтва я пориваюсь через якусь безпутну пристрасть: я нікого не бачу, нікого не знаю. Я хочу бути вільна, бо своєю волею я пожертвувала не з власного бажання. Ви прочитали мою заяву?

— Ні, пакет, що ви його дали мені, я розпечатала, бо він був без адреси і я спочатку подумала, що він призначений мені. Але з перших рядків побачила свою помилку і далі не читала. Яке щастя, що ви віддали його мені! Ще хвилина — і його знайшли б у вас… Але година нашого стояння кінчається, припадімо ж ниць. Нехай ті, що заступатимуть нас, застануть нас у належному стані. Просіть у Бога, щоб просвітив вас і керував вами. Я теж молитимусь і зітхатиму разом з вами…

На душі в мене трохи полегшало. Моя товаришка молилася стоячи. Я ж чолом припала до останньої приступки перед олтарем, а руки простягла по вищих приступках. Здається, я ніколи не зверталась до Бога з такою радістю й запалом. Серце моє калатало. На мить я забула про все навкруги. Не знаю, чи довго я пробула в такому стані і чи довго пробула б іще в ньому. Але для моєї товаришки й двох черниць, що прийшли, я була, треба гадати, видовищем зворушливим. Коли підвелася, я думала, що коло мене нікого немає. Я помилялася, — вони втрьох стояли позад мене й плакали. Вони не зважились потурбувати мене й чекали, аж поки я сама вийду з надпориву й захвату, в якому я була. Коли я обернулась до них, то, певно, на обличчі в мене було щось величне, як судити по їхньому враженню. До того ж вони казали, що я нагадала їм тоді нашу стару настоятельку у ті хвилини, коли вона розраджувала мене, і що їх обійняло таке саме тремтіння, коли вони на мене дивились. Якби я мала нахил до лицемірства й фанатизму й захотіла грати роль у монастирі, то цілком певна, що в цьому мені пощастило б. Моя душа легко займається, захоплюється, зворушується, і добра настоятелька не раз казала мені, цілуючи, що ніхто так не любить Бога, як я, що в мене серце з тіла, а в інших — з каменю. Річ певна, я почувала, як легко я переймалася її надпоривом, коли вона молилася вголос. Я іноді й сама починала говорити, підхоплювала нитку її думок і ніби з натхнення висловлювала частину того, що вона сама сказала б. Інші слухали її мовчки або проказували за нею. Я ж уривала її, випереджала чи говорила разом з нею. У такому стані я сама лишалася дуже довго, але, мабуть, почасти підтримувала його в настоятельці, бо ж видно було, що інші говорять до неї, а вона — до мене. Але до чого все це, коли не маєш покликання?..

Коли кінчилося наше стояння, ми дали місце тим, хто заступив нас. На