Читати книгу - "Жак-фаталіст"

прощання ми з моєю молодою товаришкою дуже ніжно обнялися.

Ця сцена коло Святих дарів не лишилася непоміченою в монастирі. Додайте до цього мій успіх на вечірні в чисту п'ятницю — я співала, грала на органі, здобула оплески. О, безглузді голови чернечі! Я майже нічого не зробила, щоб замиритися з громадою. Вони самі до мене прийшли, настоятелька найперша. Кільком мирянам захотілося познайомитися зі мною. Це дуже сприяло моїм намірам, тож я й не відмовилась. Я побачилася з головою суду, з пані де Субіз[24] і багатьма чесними людьми, ченцями, священиками, військовими, суддями, побожними жінками, світськими жінками, а серед них і з тими вітрогонами, що ви називаєте «червоними закаблуками»[25] — їх я зразу й спровадила. Я була прихильна лише до тих знайомств, що не могли накинути на мене ніякої тіні; решту полишила тим нашим черницям, що не були такі перебірливі.

Забула вам сказати, що першою ознакою зичливості до мене було те, що мене знову оселили в моїй келії. Я зважилась попросити назад портрет колишньої настоятельки, і мені не зважились у цьому відмовити. Він знову посів своє місце біля мого серця й лишиться там, поки мого життя. Щоранку мій перший рух — піднестися душею до Бога, а другий — поцілувати портрет; коли я хочу молитися й почуваю байдужість у душі, то знімаю його з шиї, ставлю перед собою, дивлюся на нього й надихаюсь. Дуже шкода, що ми не знаємо святих осіб, чиї ікони поставлено нам до поклоніння. Вони справляли б на нас зовсім інше враження, не лишали б нас такими холодними коло своїх ніг чи перед собою, як тепер буває.

На свою заяву я дістала відповідь від пана Манурі[26], не сприятливу і не безнадійну. Перед тим як висловитись остаточно про мою справу, він зажадав силу пояснень, що їх важко було дати, не побачившись, тому я відкрила своє ім'я й попросила Манурі приїхати до Льоншану. Цим добродіям зрушитися важко, проте він приїхав. Ми розмовляли дуже довго, домовилися про листування, щоб його запити певно доходили до мене, а мої відповіді — до нього. Зі свого боку, я весь час, поки він провадив мою справу, використала на те, щоб прихилити до себе інших, зацікавити їх своєю долею і заручитися підтримкою. Я назвала себе й розказала про своє життя в батьківському домі, про муки в монастирі, про свій протест проти постригу, про перебування в Льоншані, про своє послушенство, постриг і про жорстоке поводження зі мною з того часу, як я дала обітницю. Мене жаліли, запропонували допомогу. Зичливість, яку виявляли до мене, я попросила зберегти до того часу, коли буде в ній потреба, а докладніше не пояснювала. У монастирі ні про що не знали. Я дістала з Рима дозвіл просити про скасування обітниці. Це я негайно й зробила для всіх зовсім несподівано. Уявіть, як здивувалася настоятелька, коли їй подали від сестри Марії-Сюзанни Сімонен протест проти обітниці з проханням покинути чернецтво й вийти з монастиря, щоб розпорядитися собою по своїй волі.

Я, звісно, завбачала, що натраплю на різні перешкоди — з боку законів, з боку монастиря й з боку сполошених зятів та сестер. У їхніх руках було все родинне майно, а я, звільнившись, могла б заявити на нього серйозні претензії. Я написала сестрам, благала їх не чинити ніяких перепон моєму виходові з монастиря, зверталася до їхнього сумління, посилаючись на недобровільність своєї обітниці, пропонувала їм підписати акт зречення спадщини батьків, всіляко переконувала їх, що дію не з помсти. На їхні почуття я не зважала. Пропонований від мене акт не мав сили, якби був підписаний у чернецтві, а для них дуже непевним було, чи потверджу я його на волі. Та чи й пасувало їм пристати на мої пропозиції? Хіба годилося їм покинути сестру без пристановища й грошей, а самим користуватися її майном? Що скажуть люди? Чи ж зможуть вони відмовити, якщо вона прийде просити в них шматок хліба? А коли їй заманеться вийти заміж, то хто може поручитися за її чоловіка? А коли ще діти в неї будуть… Треба всіма способами перешкоджати цій небезпечній спробі. Ось що вони скажуть і зроблять.

Одержавши мою заяву, настоятелька відразу ж прибігла до мене в келію.

— Як, сестро Сюзанно, — сказала вона, — ви хочете покинути нас?

— Так, паніматко.

— І хочете зректися обітниці?

— Так, паніматко.

— Хіба ви не добровільно дали її?

— Ні, паніматко.

— Що ж вас примусило?

— Все.

— Батько?

— Так.

— Мати?

— Так само.

— Чому ж ви не заявили про це біля підніжжя олтаря?

— Я так себе почувала, що й не пам'ятаю, чи була при тому.

— Що ви кажете!

— Правду кажу.

— Як! Хіба ви не чули, коли священик запитав вас: сестро Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю покори, чесноті й бідності?

— Не пам'ятаю.

— І ви відповіли тоді — так.

— Не пам'ятаю.

— І ви гадаєте, що вам хто-небудь повірить?

— Повірить чи ні, але правда лишиться правдою.

— Люба дитино, коли б на такі заяви зважали, подумайте, які були б з того зловживання! Ви зробили нерозважний крок, захопилися почуттям помсти, ваше серце вразили кари, на які ви самі наражалися; ви подумали, що їх досить, щоб зламати обітницю, — помиляєтесь, це неможливо ні перед людьми, ні перед Богом. Згадайте про те, що присягопорушення — це найтяжчий злочин і що ви вже зробили його в серці своєму і хочете довершити його.

— Я не порушу присяги, бо ні до чого не присягалась.

— Коли вас і скривдили, то хіба цих кривд не виправлено?

— Не ці кривди спонукали мене до прийняття рішення.

— А що ж?

— Брак покликання, брак волі в моїй обітниці.

— Коли у вас не було покликання, коли вас змушено, чому ви не сказали мені, коли ще був час?

— А що б це мені дало?

— Чому ви не виявили такої твердості, як у тому монастирі?

— Хіба від нас залежить твердість? Перший раз я була тверда, а другий раз була не в собі.

— Чому ви не вдалися до юриста? Чому не протестували? У вас було двадцять чотири години, щоб заявити про відмову.

— Хіба я знала що-небудь про ці формальності? Та якби й знала, то чи спроможна була скористатися з них? Та коли б і була спроможна, то чи змогла б? Хіба ви самі не помітили моєї непритомності? Якщо я візьму вас за свідка, хіба ви заприсягнетесь, що я була при розумі?