Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

штани. З кожною краплею в серці Карла накипала злість. «Нема нікого дурнішого від моєї жінки! — лаявся він подумки. — На якого біса мені ці бутерброди, коли в мене є п'ять марок на пиво й сосиски!»

Викинути бутерброди Карл не міг — він добре знав ціну хлібу й маслу. В Карла було семеро дітей. Останній на відміну од старших близнюків з'явився на світ у зворушливій самотності. Карл отримував від рейху додаткову допомогу як великосімейний робітник. Але її, певна річ, не вистачало.

Тепер діти вже розбрелися по світу. Старші працювали в Гессені на металургійному заводі, будували автостраду та завод авіадвигунів. Двох останніх, найулюбленіших, після трудового фронту забрав вермахт, і в Лехфельді він жив з дружиною, яка за життя так нічого й не навчилася.

Коли автобус під'їхав до Аугсбурга, штани були вже безнадійно вимащені. Карл поклав пакунки на коліна й заходився знищувати бутерброди, хоч їсти не хотів. Він аж пінився від люті.

Перед головним складальним цехом у дворі було споруджено поміст, оббитий червоним сатином. Обабіч висіли прапори з нацистською свастикою, а в центрі, там, де повинен виступати оратор, стояв мікрофон у павутині дротяних тримачів. По правий бік трибуни сяяв начищеними трубами оркестр. По лівий — стояли провідні інженери й службовці фірми — всі в циліндрах і чорних фраках з червоними трояндами в петлицях.

Дивлячись на їхні випещені, самовдоволені фізіономії, Карл подумав: «Ач, буржуї теж почервоніли. А свято ж наше, робітниче…»

Карл Гехорсман ніколи не втручався в політику, але на робітничі демонстрації ходив і, траплялося, кулаками трощив зуби штурмовикам. А потім пішли діти, Карл «одомашнився», і вчасно — інакше давно запроторили б його до концтабору. Добре, що ще попав до Іспанії.

Сонце піднялося досить високо над скляними дахами корпусів. Стало гаряче. Починала мучити спрага. «Треба б пива», — сумно подумав Карл і став потрохи розстібати важкий двобортний піджак та жилет.

Раптом гримнув оркестр. Мов за командою, циліндри лівої сторони трибуни злетіли з голів і лягли на зігнуті в ліктях руки. Натовп витягнувся. Від купки найбільших начальників, серед яких Карл упізнав лише здоров'ягу Мессершмітта, відокремився вузькогрудий молодик із зачесаним назад чубом і темними проваллями очей, прикритих клоччастими бровами. Оркестр гримнув ще оглушливіше, а останню ноту гімну гаркнув на межі всіх можливостей.

— Я вітаю робітничий клас Німеччини! — викрикнув Гесс. Його тонкі губи стиснулися ще щільніше.

— Зіг хайль! — відгукнувся натовп.

— Я вітаю його солідарність з ідеалами й життям народного вождя Адольфа Гітлера!

— Зіг хайль!

Від крику в Карла заломило у вухах І запекло в шлунку.

— Я вітаю справжніх громадян нашого рейху!

Знову гримнув оркестр і замовк.

— Німеччина здійснює тепер велику історичну місію. Роки ганьби й принижень, нав'язаних нам ззовні, минули. Ми, націонал-соціалісти, усвідомили тепер свою справедливу роль в історії світу. Наші вороги нав'язали нам договір під дулом пістолета, який приставили до скроні німецького народу. Цей документ вони проголосили святим, розтоптавши нашу гордість. Тепер ми оголосили їм святу німецьку війну…

Гехорсман мимоволі гикнув. На нього сердито скосили очі сусіди. Карл ковтнув слину, але рот пересох. Він спробував стримати прокляту гикавку, але знову гикнув, цього разу гучніше.

— … Фюрер, чиє життя протікає в безупинній роботі й віддане німецькому народові, чекає від вас натхненної, впертої, цілеспрямованої, творчої, дисциплінованої праці. Війна на землі невідривна від війни в небі. Літаки, зроблені на ваших заводах, вашими руками, ведуть смертельний бій з ворогом. Вони перемагають скрізь. Вони поклали на лопатки Францію, Голландію й Бельгію. Вони воювали на Кріті і в Греції. Вони бомбардують Англію. Ви — ковалі перемоги. І перший коваль серед присутніх тут — наш однодумець Віллі Мессершмітт! — Гесс легко змахнув рукою й зупинив її на широких грудях конструктора, який стояв поруч. — На таких господарях і патріотах тримається могутність нашої держави. Їхня енергія, їхній розум, ділова кмітливість, талант усувають усі перешкоди, що постають на нашому шляху. Вони доводять колосальну расову перевагу арійців над іншими народами своїм кипучим життям і відданістю фюрерові!

— Зіг хайль! — заревів натовп.

Гесс ще щось говорив, але Карл уже гикав так гучно, що майже не чув слів. Під шушукання й поштовхи він вибрався з натовпу й побачив Вайдемана, який притулився спиною до цегляної стіни цеху. Поруч стояли Піхт і Коссовські. Коссовські подивився на Гехорсмана її усміхнувся.

«Гик, гик, гик…» — гикавка посилювалась, вивертаючи нутрощі.

Зігнувшись, як побитий дворняга, Карл прошмигнув мимо. Він хотів знайти вбиральню, де сподівався напитися з крана.

4

Безтурботно розмахуючи господарською сумкою, Ютта йшла в ресторанчик «Хазе», де купувала обіди. Вона думала про те, що того вечора, коли мала відбутися зустріч, до неї ніхто інший, крім Зейца, так і не підійшов з паролем «Рюбецаль». Невже довгожданий Март — це Зейц? От уже ніколи б не подумала.

Але Зейц не наважився тоді розкритися до кінця. Може, він розсудливо хотів утриматися, побоюючись нового пілота Вайдемана, чи цього столичного шилохвоста Піхта, чи того, хто прийшов найостаннішої миті. Здається, він відрекомендувався капітаном Коссовські.

Ютта пригадала обличчя гостя. Воно, було серйозне, розумне. Очі — лагідно-проникливі. Кілька разів Коссовські дивився на Ютту, щось збирався сказати, але так і не сказав. Ютта навіть відчула якесь довір'я до цього літнього чоловіка, який, очевидно, звик бувати в світі, триматися просто і водночас з гідністю, усміхався, але легко переходив на серйозний тон. Мабуть, такі люди, обравши в житті ідеал, ніколи від нього не відступають…

Думаючи про це, Ютта раптом наштовхнулася на сивого фельдфебеля. В його руках був невеликий саквояж і палиця.

— Вибачте, — промовив військовий, — я дуже давно чекаю вас, бо не міг зайти в будинок Зандлера. — Він уважно подивився на Ютту, потім тихо спитав: — Ютта?

— Звідки ви знаєте моє ім'я? — здивувалася дівчина.

— Я впізнав вас по цій фотографії. — Військовий показав знімок.

Справді, це була вона, лише на три роки молодша. Такою бачив її Перро.

— Не розумію, як опинився у вас цей знімок?

— Я ж дядечко Клаус, — засміявся військовий. — Ти ж пам'ятаєш, я розказував тобі казки. А особливо ти любила слухати про…

— … Рюбецаля, — закінчила Ютта і, стишивши голос, запитала: — Ви Март?

— Всього лише зв'язковий Марта. — Помовчавши, військовий сказав: — Зви мене Еріхом. Я твій старший брат. Твій Еріх Хайдте, про долю якого ти давно нічого не знала.

— Значить, я ношу ваше прізвище?

— Так. Але це не має значення. Документи в мене справжні.

— А де Март? У листі Перро