Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

повісився, — підтверджує прокурор.

Я оглядаю все навколо, мене діймає найпростіше запитання: невідомий зірвав сургуч, у нього був ключ, яким він одчинив мансарду. Зриваючи пломбу, він ішов на ризик. З якою метою? Чого він тут шукав? Потрібно мати якусь надзвичайну причину, щоб зважитися проникнути в опечатану кімнату. Те, як він позбувся нещасної жінки, дозволяє думати, що той чолов’яга досить досвідчений чи принаймні з неабияким самовладанням.

Поволі обстежую мансарду. Прокурор не відстає від мене ні на крок. Лукреція Будеску стоїть стовпом. Всі речі в Лукачевім житлі на своїх місцях, як ми залишили їх уранці, — у мене на це добра пам’ять слідчого. Може, незнайомець так і не знайшов нічого з того, чого шукав? Чи йому завадила Лукреція Будеску, і він мусив припинити пошуки? Або злякався, що зірвав з дверей пломбу, і махнув на все рукою?

Але коли я заходжу за ширму, що відокремлює кухню від кімнати, мені одразу здається, ніби щось тут не так. Я пригадую, що одна з табуреток стояла біля газової плити. І не помиляюся. Хтось пересунув її до ширшого й нижчого дахового віконця, через яке ледь просочується бляклё світло осіннього дня. Пробую його відчинити — чорта з два! Прошу Лукрецію Будеску підійти до мене.

— Де звичайно стоїть ця табуретка? — запитую я, водночас бажаючи перевірити свою пам'ять.

Жінка ще більше блідне якоюсь жахливою блідістю, мовчки показує рукою на газову плиту, і помітно, як їй рука дрібно тремтить.

Я стаю на табуретку і мало не вдаряюся головою об стелю, а ті двоє ошелешено дивляться на мене. Віконце — сантиметрів вісімдесят завширшки і близько п’ятдесяти заввишки — якраз у мене перед очима. Помічаю, що засувка у вікні в поземній поставі. Не думаю, щоб учора ввечері або сьогодні вранці вікно було відчинене. З табуретки зиркаю на Лукрецію — її руки, що все тремтять, виказують її збудження.

— Ви, мабуть, мили й це віконце, чи не так?

Вона стомлено киває головою і відказує:

— Еге ж… он те, вище, ні… — уточнює вона. — Його мив Крістінел, бо мені не дотягтися до нього.

— Воно завжди зачинене?

— Так. Він одчиняв його, коли сам бував удома. Якось лишив його незачиненим, схопилася буря, кімнату залило водою.

Я відчиняю віконце. Але щоб звідси побачити даховий схил, який круто спускається до ринви, доводиться звестися навшпиньки. Прямо переді мною — сірий клапоть неба, далі стіна сусіднього будинку. Я опускаю очі нижче й уважно розглядаю дах. І раптом бачу в ринві металеву коробку. Не треба особливої фахової спостережливості, аби виснувати, що предмет або був викинутий у віконце, або скотився вниз у ринву, застряг там руба, саме руба, а то мені б його нізащо не помітити. І хоча очі мої сльозяться від напруги, я ні хвилини не сумніваюся, що це коробка з-під медичного шприца. Якби вона не зачепилась там, то неодмінно впала б униз, на подвір’я перед будинком…

Я мовчки злажу з табуретки й очима показую прокуророві на ринву. Той розгублено міряє мене поглядом, мов перевіряє, чи я не здурів, але слухняно стає на табуретку. Він вищий за мене, і йому не треба зводитись навшпиньки.

— Бачите?

— Що я маю бачити?

— В ринві, певна річ, не на дереві ж!

Поруч зі мною горбиться Лукреція Будеску, намагається погамувати нервовий тик.

— Бачу… коробку.

— Як, по-вашому, що це за коробка?

— Металева… Шприц! — здогадується прокурор, не зводячи очей з ринви. — Неймовірно!

У жінки раптом виривається протяглий стогін.

— Що з вами? Нездужається?

— Я зараз блюватиму! — белькоче вона і прожогом кидається до виходу.

Прокурор зліз додолу, і ми обоє дивимося в бік дверей. Я відчуваю свою провину — занадто великий тягар поклав на її плечі.

— Чудна істота! — шепоче їй услід Беріндей, здивований її несподіваною поведінкою.

— Ну що ви скажете?

— Жодного сумніву, коробку викинуто з мансарди.

Я сміюся, потішений своєю знахідкою.

І жодних сумнівів, що тип, який проник у мансарду, пробував забрати речовий доказ, але щось йому завадило, і він викинув коробку туди, де, на його думку, її не знайти. В обох випадках, я гадаю, той тип був своїм у студентовім домі.

Знову стаю на табуретку, міряю очима ширину віконця і кажу прокуророві про свій намір:

— Такий глистюк, як я, легко пробереться на дах.

Прокурор жахається:

— Ви що, жартуєте з долею?

Я сміюся. Ще б пак, не бути веселим: внутрішній голос підказує мені, що саме в цій коробці ключ від розгадки таємниці.

— Я вмираю від цікавості… Ясно, товаришу прокуроре? Я певний, що там шприц, про який ми стільки говорили. Зараз же лізу на дах!

Одначе прокурор заперечує, силкується зупинити мене останнім доводом:

— Вас побачать з вулиці, з сусідніх будинків.

Проте я вже сам змінив план дій. Спочатку мені потрібен Григораш — «чоловік із торбою». Коробку треба діставати неабияк: безперечно, на ній відбитки пальців. Я ділюся думками з прокурором:

— Я збігаю до телефону-автомата, покличу сюди Григораша…

— Тільки хутенько, — просить прокурор. — А то мені тут самому страшно.

Я мчу сходами. На мить зупиняюся біля покою Лукреції Будеску, чую звідти її нервовий плач — вона схлипує зовсім як дитина. Я не заходжу. Може, так їй легше буде виплакатися. «Чудна істота», — сказав прокурор. Але чому? Чим викликані її сльози? Лише тим, що вона стара панна, глибоко прихильна до Крістіана Лукача, мабуть, через свою закоханість у нього, а може, сльози пояснюються недавніми млостями?

Навпроти, через дорогу, кав’яренька, де я знаходжу телефон. Перш ніж запрацювати, нахабний апарат жадібно ковтає три монети. Григораш, на щастя, на місці й обіцяє за десять хвилин прибути.

Я вірю його словам, його професійній сумлінності. Великий детектив Шерлок Холмс мав непогану лабораторію. Проте й він навряд чи довів би до кінця більшість своїх розслідувань, коли б не мав у лабораторії доброго й, головне, вірного друга лікаря Ватсона.

Словом, у мене з сірою речовиною все гаразд — гріх прибіднюватись! — але мені важко було б обійтися без Григорашевої допомоги. Це як на футболі. Григораш саме той гравець, з чиїх точних пасів я створюю «голеву ситуацію». Я забиваю «гол», я підскакую, ніби Ейсебіо, з радощів, мені аплодують «трибуни», а проте в моєму успіхові є заслуга й мого товариша, який вивів мене на «ударну позицію». Звичайно, таке порівняння — як і будь-яке інше — кульгає на обидві ноги. По-перше, у нас, в карному розшуку, коли шеф прямо чи якимось іншим робом тобі «аплодує», це неабияке свято. Тут у мого