Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

шефа є навіть принцип: «За що тебе, шановний, розхвалювати? За те, що піймав злочинця? Так це ж твоє ремесло! За це тобі держава платить гроші. Хіба плещуть у долоні токареві найвищого розряду за бездоганно виготовлену деталь?»

Може, він і має радію. Але добре слово, вчасна похвала без «овацій» підносять настрій, зігрівають душу і завжди допомагають.

Проходжу знову повз покій Лукреції Будеску, зупиняюсь. Плачу вже не чути. Чи то жінка заспокоїлась, чи то вийшла з кімнати.

Прокурор никає по мансарді, нервово пахкає сигаретою.

— Гей, пане, я тут помираю з нудьги. Ну що, зателефонували? Приїде?

Я переказую йому розмову з Григорашем, звертаю його увагу на те, що чув плач Лукреції Будеску. І скоса поглядаю на «своє віконце» — правильний прямокутник сірого неба.

— Я ще раз перегорнув малюнки Крістіана Лукача, — хвалиться Беріндей.

Лише тепер я помічаю на ліжку течку зі шкіцами. Вона розгорнута на портреті Петронели Ставру.

— Він був з іскрою божою! — зітхає прокурор.

Я підходжу до ліжка й довго вдивляюсь у портрет. Беріндей висловлює свою думку:

— Гадаєте, могла вона?.. Адже вона студентка медицини…

Хоч яка приваблива ця гіпотеза, я поки що її заперечую:

— Це було б надто просто… Навряд!

Прокурор заінтригований моєю категоричністю. Він вимагає доказів. Ну що ж, ось вони:

— Ви забуваєте про удар, що його хтось завдав Лукреції Будеску. Такі сильні удари до снаги здебільшого чоловікам.

Це його не переконує, він заперечує:

— Ви ж іще не бачили, яка вона з себе. Може, висока, спортивного типу, дужа… і приходила сюди не сама, а з новим її коханцем, заради якого покинула Крістіана Лукача.

Прокурор не обділений розумом та уявою. Його версія досить логічна, висновки ймовірні, все нібито свідчить про нещасливий випадок. Крістіан Лукач попрохав колишню коханку зробити йому ін’єкцію, дівчина вчинила його волю, перебрала дозу, перелякалась, покликала на допомогу свого нового дружка і таке інше… Отже, версія починає викристалізовуватися.

— І ще дещо, — веде далі прокурор, — випало у нас з уваги. Той, хто зірвав пломбу, відімкнув мансарду ключем…

— З таким самим успіхом двері могли відчинити відмикачкою, — заперечую я, аби щось заперечити. — Та й у Лукреції, я певний, є ключ. То що ж, підозрювати і її?

Прокурор мовчки курить. А я, щоб урвати розмову про ключ, пропоную:

— Гаразд, я запитаю Лукрецію, чи мала вона ключа від мансарди. А також чи мала його Петронела Ставру.

Він погоджується зі мною. Я зав’язую течку з малюнками якраз тієї хвилини, коли заходить Григораш.

— Чолом вам, шановні! І десяти хвилин не минуло — а я вже тут!

Він ставить на підлогу торбу, скидає мовчки пальто й очікувально дивиться на мене:

— Ну, а тепер кажи, що фотографувати!

Я беру його, як дитину, за руку, підводжу до табурета і прошу залізти на нього. Він сміється.

— Ти хочеш, аби я вистрибнув у вікно?

— Лізь! — підпихаю його. — І не хапайся стрибати… Кажи, що тобі видно на даху?

Григораш слухняно роззирається і за кілька секунд вигукує:

— Металева коробка! Сто чортів! Шприц! — Він зачаровано дивиться на мене згори вниз. — Сфотографувати-то я сфотографую, але як дістати її звідти?

— Нелегко, але хіба тобі звикати? — І відразу показую, що все в моїх руках: скидаю піджака й нахиляюсь, щоб розшнурувати черевики.

— Капітане, — намагається зупинити мене прокурор, — ви несерйозний чоловік!

Григораш іншої думки. Він обмежується лише закликами бути обережним. А поки що бере фотоапарат, лаштує його і, спершись на лутку, фотографує дах. І доки я скидаю черевики, він встигає зробити не менше як шість знімків.

— Перепрошую, капітане, але ви не при своєму розумі!

Щира прокуророва тривога не зупиняє мене, навпаки, додає отухи. Я кидаю жартома:

— А що ж? Викликати пожежників?

Беріндей зберігає серйозність:

— Гадаю, так було б розумніше. Закон дає мені право звернутись і до пожежників.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть.

Репліка належить Григорашеві. Він уже скінчив знімати, зліз із табурета й зирить на мене, як на космонавта перед його виходом у космос.

Я лишився у сорочці й закочую рукава.

— Вам лишається ще скинути штани, і не треба цирку! — напівжартома-напівсерйозно зауважує Беріндей.

— Дивись, не забудь про носовичка! Приготуй… хай буде напохваті… щоб не нишпорити там, нагорі, по кишенях, — радить Григораш.

Золота порада. Я виймаю хустинку, розгортаю її і стромляю за пасок. Потім звертаюся до них голосом того, хто йде на смерть:

— А тепер моліться за мене!

Я стаю на табурет. Оглядаю схил даху крізь прямокутник вікна. Не такий той схил уже й крутий. Хапаюсь обіруч за лутку, виважуюся, ніби на турніку. Відтак на півкорпуса витикаюся з вікна. Холодний, пронизливий вітер б’є в моє розпашіле обличчя. Наді мною супляться свинцеві хмари. Ще кілька зусиль — і я вже на даху. Тепер — найважливіше — звестися на ноги й, випроставшись на повен зріст, не схибнутися. Я підводжуся повагом, не забуваючи про обачність. В голові майнула прокуророва пропозиція викликати пожежників. Але я вже стою на ногах під рвучким вітром. З віконця визирає Григораш: його обличчя ніби в рамцях. Він усміхається мені й каже:

— Мо’, подати пасок, щоб було за що триматися?

Та він мені ні до чого. Під пильним, тривожним поглядом Григораша я обережно рухаюся до ринви. Крізь шкарпетки бляха холодить ноги. Пронизливий вітер набрав на силі, хоча, можливо, тут, нагорі, лише так здається. Певна річ, на схилі даху небезпечно, нічого не варто зірватися вниз, але певність, що таке можливе тільки в разі, коли я знепритомнію, додає мені сміливості. На сусідньому подвір’ї двоє хлопчиків ганяють м’яча, помітили мене й завмерли вражено на місці. Нарешті я досягаю ринви, припасованої до краю даху, на висоті близько сорока метрів. Металева коробка якраз біля моїх ніг; І лише тут я оцінив належно Григорашеву пораду. Спробуй порийся тут у кишенях, шукаючи носовичка! Я виймаю його з-за паска, присідаю навпочіпки і накриваю ним коробку. Треба будь-що зберегти відбитки пальців, якщо, звичайно, вони є! Носовичок зараз мініатюрний саван на мініатюрній труні. Я напружуюсь: пальці моєї правиці — мов пазурі хижого птаха. Ще мить — і я впинаюся ними в коробку. За спиною чути клацання фотоапарата. Я несамохіть повертаюсь до вікна і знову чую клацання.

— Фотографії для родинного альбома! — гукає Григораш.

Його слова нагадують мені про Лілі. Що б вона сказала, уздрівши мене отут, на краю даху?.. Я стиха зводжусь на ноги із здобиччю в руці й обережно займаю вихідну позицію. Переводжу подих, потім сантиметр за сантиметром спинаюся по даху