Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

– Бажаємо? – спитав Гінцель і посміхнувся до Маргарити.

– Прошу каву з молоком, – сказала Маргарита.

– їсти не бажаєте? – запитав офіціант.

Маргариті страшенно хотілося щось з'їсти, адже минув полудень, а в животі у неї ще не було нічого, крім кислого аргентинського яблука. Та вона не хотіла наповнювати шлунок за рахунок Гінце ля і тому заперечливо похитала головою. Гінцель замовив чай і горіхові рогалики.

– Зараз принесу, – сказав офіціант і пошкутильгав геть.

– Ти часто сюди приходиш? – поцікавилася Маргарита і пошкрябала живіт.

– Щодня, – сказав Гінцель.

Маргарита подумала, що Гінцель не схожий на школяра, котрий прогулює уроки. Людей у такому вбранні і з такою зачіскою у школі просто не буває. Уже сам його зовнішній вигляд викликав би дику паніку в усієї шкільної адміністрації, від сторожа до директора. Якби він учився якогось ремесла, то теж не міг би щодня сидіти в кав'ярні. Майстер його б уже давно вигнав.

Ніби відгадавши Маргаритині думки, Гінцель сказав:

– Зараз я нічого не роблю, тобто… – хлопець завагався. -Школу вони мені оплачують, але… – Гінцель зробив непевний рух рукою. – Але не дочекаються!

– Хто? – Маргарита шморгнула носом., Офіціант із фільму жахів приніс тацю і поставив чай, каву та кошичок із горіховими рогаликами на стіл. Маргаритина кава погано пережила дорогу: вона вихлюпнулась, і тарілочка була повна по вінця. У ній плавали дві кісточки цукру в паперовій обгортці.

– Він після інсульту і вже заледве дає собі раду, – попросив вибачення за старого Гінцель.

Маргарита кивнула, співчутливо подивилась услід кульгавому офіціантові й виловила цукор із кавового озера.

– То хто і чого не дочекається? – поцікавилася вона ще раз.

– Мої старі мого атестату зрілості! – Гінцель опустив пакетик чаю в горнятко і почекав, поки вода зафарбується. Маргарита спробувала уявити собі «старих» Гінце ля. Які батьки могли бути в татуйованого, вбраного з ніг до голови у шкіру хлопця з помальованим пензликом на маківці? Маргариті забракло фантазії. Жоден із відомих їй видів, типів і гатунків татів і мам не пасував до такого синочка, як Гінцель. Маючи такого нащадка, вони або застрелилися би самі, або застрелили би його.

Гінцель потер рукою запорошену шибу і, замислено дивлячись на вулицю крізь конопляний листок, пробурмотів:

– Але поки старі платять і не грузять, мені все по цимбалах! Вечірня школа нічим не ліпша від звичайної. Якби я у принципі міг витримувати таке паскудство, то відразу лишився би в гімназії. Але мій старий цього не розуміє. Єдине, що цікавить мого старого зануду, – це атестат зрілості. Він на ньому просто зациклився. Те, що людина може жити без цього папірця, не вкладається у нього в мізках. А я би хотів стати столяром, – провадив далі Гінцель. – Тільки справжнім столяром, таким, котрий вручну робить ліжка, крісла, столи. Але знайти таку роботу зараз дуже важко, бо столяри в наш час нічим не відрізняються від робітників: з дня на день пиляють ту саму тирсоплиту в тих самих місцях. А може, я стану садівником. Мені би це теж було в кайф. Але спочатку я спробую, чи не можна жити так!

– Як так? – Маргарита не зрозуміла, що Гінцель має на увазі.

– Ну, просто так! – хлопець засміявся. – Не дивися так розпачливо! – Гінцель підсунув до Маргарити горіховий рогалик. – Іж і не дивися так. У тебе зараз такий самий погляд, як у моєї старенької! Хіба це так погано – перевірити, чи можна жити, нічого не роблячи!

Маргарита відкусила шматочок рогалика.

– І що, можна? – запитала вона жуючи і пошкрябала живіт.

– Побачимо, – сказав Гінцель. – Наразі мій старий дає мені гроші. А коли перестане, тоді я і зрозумію. – Гінцель умочив свій рогалик у чай, запхав до рота і почав смоктати, мов пипку. – Думаю, це могло би вийти, – сказав він і вказав за вікно в напрямку базару. – Тим, що ввечері викидають продавці, можна запросто прогодуватись. І завжди знайдеться хтось, хто поставить тобі каву і почастує цигаркою.

– Але ж ти не можеш жебракувати і порпатися у смітниках! – Маргарита справді була в розпачі. Вона запхала товсте пасмо волосся в куточок рота і почала жувати його так, що аж захрустіло.

– А чому би й ні? – здивувався Гінцель, кусаючи рогалико-ву пипку. -

Маргариті не спало на гадку жодного пояснення цього «чому». Та в неї виникла інша думка:

– Але ж тобі треба десь жити. А це коштує купу грошей!

– Жити можна де завгодно! – Гінцель поклав розм'яклий огризок рогалика на стіл. – Влітку спиш собі в парку на галявинці. А взимку залазиш куди-небудь. Або якийсь приятель пустить тебе переночувати. То один, то другий. А часом, коли хтось поїде у відпустку, можна кілька тижнів пожити в його квартирі!

Маргарита взяла з кошика ще один горіховий рогалик і жадібно проковтнула його. Розглядаючи Гінцеля, вона розмірковувала: «Він усе це серйозно чи просто так? На балакуна, – вирішила Маргарита, – Гінцель не схожий. Він направду так вважає!» Ця думка так її схвилювала, що вона мимохіть забрала з кошичка останній рогалик і з'їла його.

* «Флеш Ґордон» («РІазЬ Оогсіоп») – перший в історії багатосерійний науково-фантастичний комікс. Його створив у 1934 році американський художник Алекс Раймонд.

Коли старий маятниковий годинник у кав'ярні пробив першу годину, монстр-офіціант заснув у фотелі в найдальшому куточку кав'ярні, прогульники пішли додому, а шкіряна парочка дочитала до кінця дванадцятий том Флеша Ґордона*, Маргарита дізналася дуже багато цікавого та дивного про життя Гінцеля, який, згідно зі свідоцтвом про народження, називався Гайнріх-Марія Целляндер-Целлергаузен. І дарма, що дворянські титули в Австрії скасували майже сто років тому, – тут, у маленькій кав'ярні, за брудним столиком біля запорошеного вікна, Маргарита вперше у своєму житті почула розповідь про аристократичну долю, набагато цікавішу, ніж у її улюблених 64-сторінкових романчиках. Дідусь Гінцеля народився на світ іще з титулом – барон Целляндер фон Целлергаузен. Однак це його аж ніяк не стримало від того, щоб уже в юному віці стати абсолютно «кінченим» «нациком». Свого сина, Гінцелевого батька, він виховав у дусі націонал-соціалізму, а той після краху Третього Райху геть зламався. За словами Гінцеля, він перетворився на руїну – закомплексованого, замороченого доктора хімічних наук. З Гінцелевою матір'ю, своєю однокурсницею, він змушений був одружитися, бо вона завагітніла. їхній шлюб був від самого початку нещасливий. Коли Гінцелеві виповнилося шість років, батьки розлучилися.