Читати книгу - "Маґнат"

бути вершник зі списом, що в’їде до костелу. Не знаю, чи можна в’їхати на коні до добромильського костелу.

З неділі мали з’їхатися всі кревні, і аж тоді мали читати тестамент. Ліпше мені було б вернутися у Боневичі, там так любо й спокійно. На схилі літ хочеться тиші. Он князь Лев Данилович на старості постриг прийняв і вмер у Спасівській обителі, казав мені добромильський священик, отець Климентій. А поховати себе заповів у Лаврівському монастирі, що недалечко від Спаса. Бо там благодатні мощі святого Онуфрія. (АК: Такої думки дотримуються й сучасні історики, хоча могили князя Лева досі не знайдено на території монастиря. Її не було ще за Австрії, коли переносили з крипти останки похованих на цвинтар. Проте є думка, що князя Лева поховали як простого ченця, максимально скромно і анонімно. Тоді останки просто не ідентифікували. Можливо, Ян Щасний і назвав сина на честь князя, хоча міг вкладати в друге ім’я Лев невідомий нам містичний зміст.) Але теперішні вельможні пани не такі побожні, та й мусять пильнувати до останнього, щоб маєток не розтягли діти та родина. I послух чернечий треба вміти тримати. І віру мати кріпку, а не скакати з православних у католики, а з католиків у лютерани. Хоч покійний ясновельможний і любив навідувати ченців, чи то в Добромилі, чи то в Сусідовичах, але нізащо б не постригся в ченці. Сам чув, як він казав: «Як нема стін — нема спротиву. Нема спокуси — нема гріха». (АК: Автентичні слова Яна Щасного.) При ньому навіть я почав відчувати, що стіни тиснуть. Одна річ — обов’язок, а інша — примус для обов’язку. А я чувся примушений. І через те підупав духом, бо тре’ чекати цілих три місяці на гадану волю. Мусив укласти своє життя так, щоб сей час пролетів, а не проповз, і щоб з мене була якась користь. Не звик я жити з чужої ласки. Не хотів нидіти в глухому закутку, як той щур. І от прилетіла перша ластівка. Мушу сказати, що не був я товариський. Люди ніби й приязнились зі мною, та за якийсь час зникали з мого овиду, зачувши в мені щось чуже. Ніколи не забуду, як ще замолоду покидав я Острог, і мій приятель-одноліток, з яким ми не раз на шаблях вправлялись і з мушкетів стріляли, сказав на прощання: «Не розумію, в чім річ, пане-брате. Чужим ти прийшов і чужим йдеш — чи може таке бути?».

Гірко мені було се чути. Та тепер, здається, розумію, в чім тут річ. Не в тому, що не любив бучного товариства, не гасав за спідницями, а либонь, у тім, що був я завеликий для малих і замалий для великих. І все через те, що стелилася мені одна дорога, але вітцівська рука направила мене на іншу. З того скособочився, всох мій розум, засумувала душа.

Коли вертався я до замку, перед тим походив трохи по ринку, бо церква виявилась замкнена, мабуть, отець Климентій кудись поїхав, трапилась ще одна подія. Побачив я секретаря покійного ясновельможного, Стаха, що розчервонілий і веселий бесідував з якимось опасистим шляхтичем. І враз лишив його і пішов мені хутко назустріч. Взяв за руку і зашептав, дишучи кислим винним духом:

— Чи не поможе мені вашмосць віднадити сього добродія? Набрид він мені своїми балачками. Я прикинусь, ніби маю пильну справу до пана.

Я зрозумів, що він не відчепиться, та й, по правді кажучи, доводити щось чоловікові напідпитку — тяжке і прикре діло.

— Чого ж ні? — знизав я плечима.

— То ходімо ближче до конюшні.

Ми підійшли і стали там проходжатись. Знаючи гострий язик і непривітність пана секретаря, я не хотів обзиватись перший, а йому, видно, було ліньки, тільки сопів. Нарешті я не витримав і спитав:

— Чи не порадить ващмосць, що можна подарувати похресниці? Попросили мене стати хрещеним, а я не знаю тутешніх звичаїв.

Стах відразу стрепенувся, як сонний пташок, якому під ніс насипали зерна.

— Хто попросив?

— Один чоловік, добрий і зичливий до мене. Я після похорону ясновельможного забираюся звідси, то хочу лишити похресниці гарну пам’ятку, бо хтозна, чи побачу її колись.

— Ну, се залежить від статків…

— Дитини чи моїх?

— Дитини. Якщо родичі підлого стану, а такі люблять просити шляхтичів потримати дитину до хреста, то вистачить корови.

Я замахав руками.

— Корова не буде вічно жити, а той чоловік, хоч і простого стану, але сина оженив зі шляхтянкою.

— Яць із Тарнави?

— Так, той, хто врятував мені життя.

— Ну, сей хлоп не простий! Великий багач. Має табун коней і повно поля, ще, кажуть, частку від соляної криниці. Тут корова справді не потрібна, треба щось гонорове. Золото. У нас торгують ним вірмени. Але ні! Пощо панові йти до них, коли в мене є щось. Кульчики перлові. З самого Львова!

Кинувши швидкий погляд на конюхів, що стояли неподалік, секретар прошепотів мені на вухо:

— Я відпродам сі кульчики пану. Маю їх у себе. За 15 злотих. За скільки купив, за стільки й продаю.

Пам’ятаючи, що у нетверезого чоловіка язик теліпається, як шмата на вітрі, я розгубився. Бо не скидався сей непривітний і нарваний молодик на такого, що має коханку чи наречену. Хоча міг цілком мати, натура бере своє.

— Але ж… — пробурмотів я. — Може, пану вони згодяться. Не тепер, то колись…

— Вже ні! Юж по всьому! Не пригодяться! — ляснув, як батогом, Стах, зірвавшись з шепоту на повний голос.

Тепер я бачив перед собою цілком іншого чоловіка — такого, що має зранене серце. Як протверезіє, то знов стане вовкуватим та в’їдливим.

— Добре. Я відкуплю тоті кульчики в пана. І жодна жива душа не знатиме про нашу оборудку, — поквапився відповісти я.

— То я потім зайду, увечері.

Е, подумав я, до вечора він може все забути, як протверезіє. А я можу купити якусь золоту цяцьку і у вірменських купців. По правді, секретар покійного Гербурта видавався мені підозрілим. Хотів би я вірити, що на сей раз він щирий і більш нічого, окрім грошей за кульчики, не потребує.

Цілий вечір я просидів при свічі й книжці, аж очі заболіли. Потім вирішив помаленьку вкладатись спати, бо думав, що секретар вже не прийде. Аж тут у двері щось зашкреблося. То був він. Дивно, як ноги ще тримали. Звісно, молодий, ще перебіситься, але в домі жалоба, і якби його побачила ясновельможна княгиня, хтозна, як воно б скінчилося для Стаха. Шляхта наша свавільна