Читати книгу - "Рожеві сиропи"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 42
Перейти на сторінку:
речей. Він досить добре усвідомлював своє становище, чудово розуміючи, що такі, як він, не можуть подобатися не те що янголяткам, як Ада, але жінкам узагалі. Листоноша також розумів, що справа навіть не у його характері, хоча така уїдлива маслянистість відлякує жінок, а у зовнішності. Лисуватий череп, прикритий кількома тонкими волосинами, відсутність деяких зубів, кістляві кінцівки, запалість грудної клітки та блідість шкіри навряд чи зможуть зацікавити хоч би якусь найсірішу мишку. Не кажучи вже про Адочку.

Він крутився у несвіжій постелі, намагаючись себе приспати, проте неприємні думки та сяйливе сонце розплющували очі Сергія Валентиновича та змушували його втомлено дивитися у стелю. Після години безрезультатного крутіння у ліжку листоноша вже зібрався вставати, але несподівано асоціативний ряд думок привів його до того місця, де він побачив рекламний щит. Думка про контору, яка здатна омолодити навіть такого плюгавця, як він, Сергій Валентинович, приємно стрельнула в його запаленому мозку.

— А що, спробувати принаймні можна, — промовив він й одразу ж заснув.

Прокинувшись після обіду, Сергій Валентинович тихенько одягся і, не повідомивши дружину про те, що уходить, вислизнув з квартири.

Він швидко пересік нешироку вулицю і, опинившись біля трамвайних колій, зупинився — записник з адресою залишився у дипломаті. Довелося три з половиною квартали йти вздовж проспекту до рекламного щита — дізнаватися адресу.

Виявилося, що центр з моментального омолодження знаходиться в цьому ж кварталі, хіба трохи у глиб новобудов. Нарешті відшукавши необхідний будинок, дядя Сергій Валентинович зам'явся. Він не знав, чого очікувати, але точно не цього. Будинок, у якому розміщувалася контора, виявився звичайною п'ятиповерховою хрущівкою.

— Ну що ж, не повертатися ж додому. Хоч дізнаюся, що тут і як, — розсудив листоноша й піднявся навдивовижу чистими сходинами на четвертий поверх. Подзвонив у двері. Двері як двері, звичайний шматок заліза. Почулося шарудіння, і за мить перед Сергієм Валентиновичем виріс високий рудий молодик років двадцяти п'яти. Він був одягнений у білий халат. На ногах красувалися стоптані капці.

Обличчя рудого Сергію Валентиновичу здалося напрочуд сумним, навіть трагічним, і, згадавши епізод зі свого дитинства, коли він прийшов колядувати до однієї хати, а там якраз готувалися до похорону, він вирішив перепросити й піти.

— Вибачте, — мовив листоноша. — Я, мабуть, помилився.

— Мабуть, — сумно промовив рудий.

— До побачення.

- І вам.

Дядя Сергій Валентинович спустився на кілька сходинок і завмер. Рудий дверей не зачиняв.

— Чому ви не закриваєте двері? — запитав листоноша, стоячи спиною до рудого.

— А чому ви не уходите?

Розвернувшись обличчям до рудого, листоноша раптово зустрів його погляд і побачив у ньому якесь очікування, майже благання.

— Вибачте, — ще раз вибачився дядя Сергій Валентинович, — я шукав одну контору, вони омолоджують. Здається. Не скажете, де тут?

— Тут.

— У вас? Рудий кивнув.

— Тоді я до вас.

Рудий посміхнувся. Неголений і однозначно підбитий життям, він посміхався, але очі його залишалися сумними.

Після цієї посмішки для листоноші настали темні години. Якби пізніше його попросили розповісти у хронологічному порядку всі події, він навряд чи зміг би.

Замість рудої каланчі перед Сергієм Валентиновичем стояв буфон у білому халаті.

— Хо-хо! — радісно загукав він. — Бачу, нам потрібна допомога! Ну що ж, добре-добре!

— Вам потрібна допомога? — розгубився листоноша. — Я можу допомогти?

— Вам, вам потрібна допомога! І ми з радістю допоможемо.

— Ви мене вибачте, — мовив Сергій Валентинович, — але я заплутався. Вам потрібна допомога чи мені потрібна? Хто кому допоможе? Я — вам, чи ви — мені, чи кожен сам собі?

— Ми, — ще ширше посміхнувся рудий, — тобто я і ви допоможемо вам, шановний. Ви ж омолоджуватися прийшли?

Сергій Валентинович ствердно закивав.

— Тоді — вам сюди. — І веселий чоловік провів Сергія Валентиновича до невеликої кімнати з пожовтілими шпалерами та допотопною люстрою. Посеред кімнати стояв величезний агрегат, який світився лампочками та виблискував дзеркалами. Кілька важелів та педалей, кнопок і тумблерів прикрашали машину. Перегінні куби купчилися під батареєю центрального опалення, немов порожні пляшки. З дюжину порожніх пляшок стояли під стінкою, немов перегінні куби. Різнорозмірні колби, реторти та трубки, що з'єднувалися з агрегатом, були наповнені рожевими, синіми та прозорими рідинами. Саме вони більш за все й зацікавили листоношу.

— А що це за водичка?

— Синя рідина — нітроалкалоїд омолодження. Рожева — звичайний дитячий сироп від кашлю, а прозора — амфібротеріальна кислота.

— А сироп? Навіщо сироп від кашлю? — поцікавився листоноша.

— Сироп! Сироп! — театрально вигукнув рудий. — Здався вам той сироп! Це секрет. Розумієте, держпатент я отримав, а от міжнародний — ще ні. Якщо я кожному зустрічному відкриватиму свої секрети та специфіку роботи омолоджувача, то будь-хто з науковців середньої руки зможе зробити креслення та побудувати таку ж машину. Істина у вині, тобто, перепрошую, в простих речах. Ну що ж, роздягайтеся, лягайте.

— Вже?

— А що ж резину тягти?

— Я б хотів поцікавитися ціною. Розумієте, я не дуже багато заробляю. А ще… ще мене цікавить результат — чи довго це, скільки сеансів, яким я стану після омолодження…

— Хо-хо, — вдавано розсміявся рудий, — ціна вас влаштує, будьте певні, а результат… повірте, миттєво. Один сеанс, і ви молодшаєте на потрібний вам вік. Двадцять влаштовує?

— Двадцять? Ні-ні, у мене тоді ще прищі були, і взагалі, я пізно розвинувся як чоловік. Давайте тридцять… ні, двадцять сім… шість.

— Так скільки, ненаситний ви мій?

— Двадцять п'ять мене повністю влаштує. Двадцять п'ять! — твердо повторив Сергій Валентинович.

Його очі заіскрилися, тілом гарячково пробігла хвиля занепокоєння та нетерплячки. Він роздягся, залишившись у самих трусах.

— Повністю! — наказав рудий.

- І це? — показав на труси листоноша.

— Все!

Оголившись і нерішуче прикриваючи причинні місця, дядя Сергій Валентинович улігся на кушетку, яка, від натискання рудим педалі, плавно в'їхала в агрегат.

— Зараз я застебну вам ремені. Може бути трохи лоскотно, щоб ви не смикалися.

Сергій Валентинович згадав про втрачений камінь і, усвідомлюючи можливу незворотність процедури, заголосив:

— Почекайте, я не готовий!

Але було пізно. Товсті ремені міцно стисли тонкі безм'язі руки та ноги листоноші.

— Чекайте! — кричав він. — Чекайте, я ще не знаю, не готовий… А де ваші асистенти? У вас же мають бути асистенти! Скажіть, лікарю, професоре, я не знаю, як вас… скажіть, а багато вже людей пройшли через омолоджувач?

— Ви перший, — важко зітхнув рудий і нервово розсміявся.

— Ви псих! Маніяк! — репетував Сергій Валентинович. — Ви псих? Я помру? Тільки чесно!

Але відповіді Сергій Валентинович не почув. Рудий увімкнув тумблери, натиснув якісь кнопки та смикнув важелі. Над головою у листоноші завертівся плазмовий диск, у вену з хрускотом (як оригінально!) увійшла голка, полився нітроалкалоїд омолодження, за ним — амфібротеріальна

1 ... 20 21 22 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рожеві сиропи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рожеві сиропи"