Читати книгу - "Рожеві сиропи"

кислота, й Сергій Валентинович, відчувши приємний лоскіт десь у спині, втратив свідомість.

Опритомнів Сергій Валентинович глибокої ночі посеред парку розваг. Спочатку він мало що розбирав. Дерева, іржаві каруселі, оглядове колесо, дерев'яна будка — певно продавця солодкої вати. Вставши на ноги, листоноша відчув нестримний біль у спині та шум у голові. Таке він відчував лише одного разу, коли йому видаляли апендицит, — це були наслідки наркозу. Роздивившись себе, дядя Сергій Валентинович помітив, що вдягнений він лише у пальто. Як тільки він це помітив, одразу відчув пронизливий холод.

— Конторка, — вилаявся він. — Голий босий. Намацавши у пальті гаманець, перерахував гроші — всі. Але чому він роззутий? У самому лише пальті?

Сергій Валентинович рухався на шум автомобілів. Випірнувши на тому самому проспекті в кварталі від свого дому, листоноша нарешті відчув, що така пригода з ним трапилася вперше у житті. Жодного разу він не бігав босоніж зимовим нічним містом, більше того, він узагалі у такому ракурсі бачив нічне місто вперше.

— Треба ж, прожити сорок п'ять років і ніколи не бачити такої ночі.

Біля будинку, в якому він мешкав, на лавці сиділа вахтерка. Вона тихенько посапувала, але зачувши кроки дяді Сергія Валентиновича, відкрила одне око, недовірливо глянула на листоношу й спинила його жестом руки:

— Куди?

— В тридцять восьму.

— До кого?

— До себе.

— Як до себе? Сергій Валентинович продав квартиру?

— Що? — не зрозумів листоноша. — Хто продав?

— Ви знущаєтесь? — запитала вахтерка.

— Це ви знущаєтесь, Віро Авсеївно.

- Євсеївно, це по-перше, а по-друге, звідки ви знаєте моє ім'я?

— А тому що я живу тут уже більше року. Вахтерка глянула на босі ноги Патоки, підвелася з лавки й чималим тілом закрила прохід до під'їзду.

Ніколи! Ніколи Сергій Валентинович навіть і припустити не міг, що здатен на грубість. Більше того, на застосування фізичної сили в корисних цілях. Дати ляпаса, смикнути за рукав, плюнути в обличчя — так, але щоб грубо… Ніколи!

Він відштовхнув вахтерку, дав їй добрячого копняка під зад й нецензурно вилаявся в її бік.

— Стій! — прокричала Віра Євсеївна, проте Сергій Валентинович шмигнув до ліфта й натиснув кнопку свого поверху.

Адочка відкрила одразу.

— Ви хто? — запитала вона.

— Я, — усміхнувся захеканий Сергій Валентинович, уже розуміючи, що сила агрегату омолодження подіяла. — Це я, Адельчику. Сергій.

— Ви до мого чоловіка? Чому ви вдягнули його пальто? Де ваше взуття?

— Це я, я! Я і є твій чоловік. Тільки молодий. Дай мені, дай мені пройти. Я хочу глянути на себе у дзеркало.

Дружина листоноші пропустила незнайомця й повернулася до кулінарної книжки.

Відображення у дзеркалі Сергію Валентиновичу сподобалося. На нього дивився нехай не двадцятип'ятирічний, але цілком нічогенький молодий чоловік. Самий сік! Зайшовши на кухню, де Ада, підперши кулаками підборіддя, схилилася над кулінарною книгою, дядя Сергій Валентинович промовив:

— Ну як? Правда, я тепер краще, ніж колись?

— Тепер ви будете тут жити замість мого чоловіка?

— Та я і є твій чоловік! — замахав руками листоноша. — Зараз я тобі все поясню. Зараз ти все зрозумієш! Я знайшов одну клініку. Ну, не клініку, а центр, який займається омолодженнями. Тепер мені двадцять п'ять. Ну двадцять сім. Десь так. Тепер я молодий, і ти зможеш мене полюбити!

— Навіщо мені вас любити? — запитала розгублена Ада.

— Ну як навіщо? Ми ж подружжя… Тепер у нас з'являться діти.

— Навіщо нам діти?

— Щоб радість приносили, Адельчик!

— Ви не мій чоловік, — схлипнула Ада і закрила обличчя руками. — Свого чоловіка я любила, а вас… вас я не знаю.

— Як любила, — сторопів Сергій Валентинович. — А я?

— А вас я не знаю, — повторила вона. — Але якщо так треба — можете жити тут замість мого чоловіка. Готувати я незабаром навчусь…

Сергій Валентинович рознервувався, і з його очей посипалися сльози. Він ступив крок назад, забіг до своєї кімнати і зачинився на ключ.

Сівши на підлогу й обпершись на шафу, листоноша кілька разів важко зітхнув і знову розревівся.

— Любила. Вона любила мене. Моя Адочка — вона любила мене! Господи, верни мені моє пожоване тіло. Я не хочу, я більше не хочу! Мені не потрібні ані ця розкішна грива, ані молодецькі м'язи, навіть здорові зуби не потрібні. Зроби мене знову тим Сергієм Валентиновичем, яким я був.

Але Бог або не чув благань листоноші. Або його, Бога, не існувало.

Весь наступний день Сергій Валентинович провів у своїй кімнаті. Навіть їсти не виходив. А ввечері зібрався на роботу. Може, хоч колеги оцінять його нову зовнішність…

Побажавши Адочці доброго вечора, листоноша пішов на роботу. Виходячи з будинку, він зіткнувся із штатним сантехніком будинку Ніколаєм та вахтеркою Вірою Євсеївною.

— Ось він, Ніколай, ось він! Я тобі про нього розповідала! — закричала вахтерка.

— Ану стій! — процідив Ніколай. — Стій!

Сергій Валентинович, штовхнувши сантехніка, вискочив з будинку.

— Хапай його! — кричала вахтерка, смикаючи оторопілого Ніколая, проте оновлений Сергій Валентинович бігав куди краще за попереднього.

Добігши до автобусної зупинки і ледь не збивши з ніг високого і худорлявого чоловіка з трьома великими спортивними сумками та одним крихітним рюкзачишком, Сергій Валентинович стрибнув до першої маршрутки, яку побачив. Зітхнувши з полегшенням, він заплатив за проїзд і всівся біля вікна. Перед очима миготіли ліхтарні стовпи та рекламні шити. Задивившись на блага цивілізації, Сергій Валентинович і не помітив, як пропустив свою зупинку.

На прохідній на Патоку чекала прикра несподшанка.

— Де ви взяли цей пропуск? — запитав його охоронець.

— Стьоп, це я, Сергій.

— Де ви взяли цей пропуск? — не здавався Стьоп.

— Та я це, я! Я просто помолодшав, розумієш! Можу чим хочеш довести! От, наприклад, чотири дні тому ми пили з тобою пиво в тебе вдома, а твій син прийшов з якоюсь дівчиною. Пам'ятаєш? І ти сказав тій дівчині, що у неї брудні нігті. Вона плакала.

— Це діла не стосується. Повторюю: де ви взяли цей пропуск?

— А ще в тебе на лівій нозі отакий синець. Це я здуру того тижня вронив тобі на ногу рейку.

— Ти?

— Та я, я! Пускай давай!

— Навіть якщо ви — ти, не маю права. Секретна зона. Інструкції. А чого ти помолодшав?

Сергій Валентинович усе в деталях пояснив.

— По-людськи! — оцінив Стьоп. — Може, і мені піти? Хоча ні… Так, шановний, — зненацька посерйознішав Стьоп, — йдіть звідси, поки я наряд не викликав.

— Стьоп, ніяк?

— Ніяк, Серж, це ж, блін, кримінал, — пошепки мовив Стьоп. — Я ж сказав, — його голос знову змінився, — не заважайте мені працювати!

Дядя Сергій Валентинович розгублено почесав маківку, але так нічого і не придумав. Він йшов крізь замети у напрямку