Читати книгу - "Пригоди капітана Врунгеля"

class="p1">— Гаразд, — кажу, — під вами що?

— Піді мною дошка.

— Та ні, — кажу я, — не дошка, а надир…

— Ні, моя гладенька…

Одне слово, бачу, так нічого не вийде. Добре, думаю, дай я з іншого боку підійду до питання.

— Фукс, — кричу, — як по-вашому, яка приблизно широта нашого місця?

Інший би, більш досвідчений в науках слухач, прикинув би на око, визначив би широту по зчисленню; ну, сказав би там: сорок п'ять градусів зюйд… А Фукс ступнями виміряв свою дошку.

— Сантиметрів сорок п'ять буде!

Словом, я зрозумів: нічого з моїх лекцій не вийде. Обстановка не та. Та й не до лекцій, признатися. Ну, й, щоб не викликати безцільних суперечок, я наказав зовсім перестати лічити дні. Якщо винесе куди, врятуємось, то нам скажуть і день, і число, а тут, у морі, по суті, байдуже, коли тобою акула поласує: вчора чи післязавтра, третього числа чи шостого.

Одне слово, довго чи недовго, як кажуть, пливли ми, пливли, й ось прокидаюсь я одного разу, дивлюся — земля на горизонті. По обрисах — нібито Сандвічеві острови. Надвечір підійшли ближче, так і є: Гаваї.

Вдало, знаєте. Чудова це місцевість. За старих часів, правда, тут було не дуже спокійно: хтось когось тут їв. Капітана Кука он з'їли.

Ну, а тепер інакше, тубільці давно вже вимерли, білим їсти нікого, а білих їсти нікому, так що тихо. А в іншому — тут просто рай земний: багата рослинність, ананаси, банани, пальми. А головне — пляж Уайкікі. З усього світу туди збираються купальники. Там прибій дивний. На його хвилях місцеві жителі, стоячи на дошках, каталися.

Звичайно, це теж колись було… Але все-таки, знаєте, молодці: стоячи! А ми що? Лежимо, борсаємось, як кошенята. Мені навіть ніяково стало. Й от я випростався на весь зріст, руки розставив, й уявіть — удержався. Чудово вдержався!

Тоді й Фукс на своїй дошці встав. Держиться за капелюх, щоб не злетів, балансує. І ось таким способом, на зразок морських півбогів, ми мчимо в бурунах, у бризках піни. Берег ближче, ближче, ось хвиля лопнула, розсипалась, а ми, як на санчатах, так і викотилися на пляж.

РОЗДІЛ XII,

в якому Врунгель і Фукс дають невеликий концерт, а потім поспішають у Бразілію

На березі нас обступили якісь дачники в купальних костюмах. Дивляться, аплодують, фотографують, а в нас, признатися, вигляд досить жалюгідний. Дуже вже якось незвично без форми та знаків розрізнення. Так незручно, що я вирішив утаїти своє ім'я та становище й лишитися, так би мовити, інкогніто…

Так. Ну, приклав пальці до губ, показую Фуксу жестом: мовчіть, мовляв. Але якось невдало, незграбно це у мене вийшло, неначе поцілунок рукою… На березі новий вибух захоплення, оплески, всі кричать:

— Браво! Віват!

А я нічого не розумію, проте удаю, нібито я зовсім і не здивований, мовчу, а сам жду, що далі буде.

Тут підходить якийсь хлопчисько в піджаку й починає пояснювати публіці:

— Ось, мовляв, хоча й існує поширена думка, ніби тубільці Сандвічевих островів з часів цивілізації вимерли, однак це невірно. Дирекція пляжів Уайкікі, прагнучи зробити приємність публіці, відшукала двох живих гавайців, які щойно продемонстрували прекрасний вид старовинного національного спорту.

Я слухаю, мовчу, й Фукс мовчить. Цей, у піджаку, теж помовчав, потім прокашлявся і пішов чесати, як по книжці:

— Тубільці Сандвічевих островів, гавайці, або канакі, як їх ще називають, відзначаються стрункою будовою тіла, лагідним характером і природними музикальними здібностями…

Я на себе оцей опис прикинув, бачу, щось не те. Ну, характер у мене справді лагідний, а щодо будови тіла та музикальних здібностей — це вже він даремно… Я хотів було заперечити, але промовчав. А він не вгамовується, веде далі:

— Сьогодні ввечері ці канакі дадуть концерт на гаванських гітарах. Квитки продаються в касі літнього театру, ціни помірні, в фойє танці, буфет, прохолодні напої…

Так. Ну, він ще поговорив, потім бере нас під руки, відвів убік, питає:

— Ну, як?

— Та нічого, — відповідаю я, — дякую вам.

— От і чудово! А де ви зупинилися, дозвольте поцікавитись?

— Поки, — кажу, — в Тихому океані, що далі буде, не знаю. Не подобається мені, признатися…

— Ну, що ви! — заперечує він. — «Тихий океан» — першокласний готель. Кращий ви навряд чи знайдете. Запевняю вас. А тепер, вибачте, пора вже їхати, за півгодини початок.

І от, знаєте, посадовив він нас у машину, повіз кудись. Там нам дали гітари, прикрасили квітами, вивели на естраду, підняли завісу…

Ну, я бачу, треба співати. А що співати? Я, наче на зло, засоромився, всі пісні позабував. І Фукс, до чого вже тертий хлопець, а теж розгубився, дивиться на мене, шепче:

— Заспівуйте, Христофоре Боніфатійовичу, я підтягну.

Посиділи ми хвилин десять, мовчимо. А публіка в залі хвилюється, обурюється — того й дивись, почнеться скандал. Ну, я заплющив очі, думаю: «Ех, будь, що буде…» Ударив по струнах та басом:

Сиділа пташка на траві…

А що далі співати, й не знаю.

Добре, Фукс виручив — підтягнув дискантом:

Підкралась тут корова…

А далі вже ми обоє, хором:

Ухопила за ногу.

Пташко, будь здорова!..

Й, уявіть, бурхливі оплески зірвали.

Потім вийшов на естраду конферансьє.

— От, — каже, — ця старовинна тубільська пісня, слова якої розповідають про забутий спосіб полювання на птахів, якнайкраще відображає дух гавайської музики…

Так. Ну, потім ще на «біс» проспівали, розкланялись і пішли в контору. Там заплатили нам за виступ. Вийшли ми, а куди йти? І пішли ми назад до моря. Все-таки, що не кажи, рідна стихія, та й костюми наші пляжу найбільш відповідають.

Йдемо по пісочку. На пляжі ні душі. Пізно вже. Потім бачимо якихось двоє все-таки сидять. Ми підійшли до них, розговорилися. Вони на порядки нарікають.

— Чорт знає, що таке! — кажуть. — Ми артисти, підписали контракт зображати тут гавайців. Місяць цілий вчилися на дошках по морю їздити, пісні розучили, а от самі бачите…

Тут я все зрозумів. Хотів було дати пояснення, коли раптом, розумієте, вітер шпурнув мені під ноги обривок газети. А я давненько газети в руках не тримав. Не погребував, підібрав. Став під ліхтарем і заглибивсь у читання. і, чи повірите, дивлюся — фотографія, на фотографії — мій старший помічник Лом, тут же «Біда» й трагічний опис катастрофи біля берегів Бразілії. І про Фукса та про мене кілька слів. Та які ще