Читати книгу - "Солодка Даруся"

Зробили — коли зробили, коли їм ся получило. То їхнє діло. Та й устидали би ся навіть думати, що дитина не Михайлова.

- Кажіть що кажіть, Калинко, але ґаздують вони добре.

- Лиш людей цураються.

- А нащо їм люди? Люди тілько колотнечу в чужому житті роблять. їм, може, без людей добре.

- Як то до чого люди?! Для контролю.

- Е—е–е, кумко—душко… Та то би нічого, якби вродився хлопець. А то дівка… та ще вдень, пополудню… Ніхто тої дитини не видів, чи не каліка… де то таке чути, щоби чоловік пуп дитині рубав, коли у нас тут пів села пуп урубати можуть? Ні Фулячку не кликав… ні сусіду Маріку, а Марія сама недавно перший раз злягала, то все те діло добре знає… Жінка—першунка — це вам не телиця, що перший раз телиться… і то коло телиці двом ґаздам треба пантрувати, а тут жменька жінки…

- Аби на добре, кумко, все то… аби на добре… а то ж дитина може бути німа.

- Язик би ваш чиряками обкинуло, Штефко, яке пусте пророкуєте! Чого б то дитина мала бути німа, коли тато з мамою говорящі?!

- А того, що не можна шлюбній жінці приховувати свою тяж. Веремінність[8] для ґаздині, що має вінчаного ґазду, — це не встид. А Матронка ховала свою веремінність аж до самих злогів.

- Дурне говорите, Параско. Дурне! Вона що, мала посеред села заголити черево, щоб усраний—урваний знав, що вони дитину собі нарешті зробили?!

- Дурне — не дурне, але так мене мама—покійниця вчили, дай, Боже, їй царство небесне.

***

…ЧИ ХТО Й СПРАВДІ наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна. Але радість для Михайла з Матронкою урвалася, як урвалася колись струна на Фіциковій скрипці саме посеред весільної «гуцулки», — нібито й не ночувала тут радість ніколи.

…А було так.

Прошуміла вітрами і цвітом довга весна. Горбами й долами взялося раптове літо із частими, короткими зливами, несказанною розкішшю трав і ягід, а найперше — тривалим очікуванням урожаїв і приплодів.

Вернулася до звичних своїх роботів і Матронка — невпізнанно розквітла після пологів, з незвично повною пазухою і дещо притлумленим, чи, може, заспокоєним, блиском очей. Так само — як до дитини — викладе круг голови грубим кілечком косу, приспить дитинятко цицькою, винесе яворову колиску на ґанок, візьметься за сапку, таку ж маленьку, як сама, — і в город. Сапає — дивно усміхається в себе, на мить заплющивши очі, ніби ховає що коштовне в лише їй відомі схрони; потім нараз озирнеться, чи ніхто не бачив таємної усмішки, — і знову за сапку.

А під вечір візьме дитину на руки, колише, стиха приспівуючи, — і ближче до брами перебереться: Михайла з деньки визирає. Він до роботи дурний: дотепер по людях ходить. Дрова колоти, фундамент класти, столярку майструвати. В селі наймають Михайла згуста: і в комору без боязні його пустити можна, і збрехати не збреше, і язиком не піде замітати, навіть коли б його просили, і не вшахрує, та й плату помірну бере. А що вже столярку робив — ніхто не міг з ним змагатися, відколи умер Петро Ціпцяр — столяр і тесля на десятеро сіл зразу.

Закладав Михайло того літа вориння в полонині черемошнянського двірника Іллі Джуряка — Їлашка по—сільському, то сходив додому з гір лише на неділю. А жінка в селі тримала господарку. Господарки було не стільки, щоб дуже, але вже трохи було: корова, свиня, кури, троє товару дробу.[9] Правда, ґрунтів не мали, окрім того, що коло хати та в саду, але Михайло обтискався роботами, як обручами бочка, маючи намір купити у млинаря Заремби пару фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть придивився на ту коштовну зелену латку, яка іноді снилася йому.

А поки що вижене вдосвіта Матронка весь ремиґаючий товар пастися в луги над Черемошем — та й до вечора має спокій голові. Під вечір занесе колиску в хату, сама скоренько побіжить до ріки, прижене худобу, здоїть приспівуючи, візьме двері на замок, погасить каганець у хаті — стільки її й бачили.

Але якогось то хмарного червневого вечора, ба, навіть вже й доброї ночі, Танасій Максим'юк, що любив зрідка поміж чужими дворами намацувати дорогу до чужих молодиць, додивився, що каганець у Михайловій хаті якось так дивно блимає, ніби вже й сили не має, а дитячий плач не плач, схлип не схлип — а жалісливе скигління проривається надвір навіть через сінешні двері. Танасій довго не думав — лиш різко взявся за дверну ручку і крикнув через поріг хоромів:

- Дома ґазди?

З хати ніхто йому не відповів, лише під вікном надсадно схлипувала і скрипіла в такт розгойдана плачем колиска.

- Матронко! — заглядав у велику — пролюдну — кімнату і в комору Танасій, далі кочергою обшарив хороми і ґанок, знов зазирав за сінешні бочки і під хатні лави: — Агій на тебе, молодице, де ти, в холєри ділася, що дитина з плачу вмліває?!

Обійшов Танасій обійстя, підсвічуване побілілим місяцем: відкрита навстіж стайня зяяла темрявою, незвичним холодом і пусткою, лише свині котомошилися в загорожі, клапаючи вухами і півкаючи голодними рилами.

Розбуджені зі сну сусіди знизували плечима: увесь день Матронка чипіла[10] в городі, онде сапу приходила до Марії гострити, казала, що товар із лугів іде гнати, бо через те сапання трохи припізнилася, а осьде дощ намагається, бідна моя голово, а я ще, видите, Марійо, тут, а ви вже й дитину вслонили,[11] і корову здоїли, та й пішла з тим до себе, а відтоді Марія її не виділа, бо й сама затяглася до хати ззагоді…

Пішли сусіди з Танасієм шукати Матронку лугами. Блунькали до посеред ночі. Знайшли над дамбою збиті до купи вівці, а жінки з коровою не знайшли.

Що було діяти? Замкнули хату, дитину забрала Марія і вклала в колиску коло свого хлопця. Та й далі поснуло село, як до цього.

На ранок переказали в полонину Михайлові.

Так почалася біда.

…Михайло збіг згори ще до полудня. Навіщось узяв у Марії спухлу від плачу дитину — і пішов до primara.[12] Їлашко був добрим двірником у Черемошнім — Михайла з полонини не чекав, лише зранку послав двох ґаздів до ріки на пошуки. А як тільки Михайло став на поріг, двірник порадив з бесідами не затягатися і не баритися з розпитуваннями по людях, а лиш іти