Читати книгу - "Місто Боуган"

43, а я мушу сидіти й обговорювати блядські війни між бандами?

— І багато кланів К’юз пошле донизу, поверх своєї? — спитала Дженні.

— Думаю, три — це верх, — сказав Логан. — Макґроарті в нього в кишені, це точно. Ті народжуються кінчені. Макґроарті влізли б у кровну помсту через те, що дві мухи поїбалися. Ленани теж за нього. Це точняк, бо Ленанів можна купити, Ленани здавна продаються. А поза тим, ну…

Логан зневажливо змахнув рукою, аби продемонструвати, як мало на Висотках союзників.

— Як на наїзд у три родини, співунів у них там волає забагацько, — сказала Маку.

— Якщо ти хочеш бути песимісткою, о любове мого серця, то можна і так сказати, — відповів Логан.

Правду кажучи, він і сам не міг нехтувати цим звуком: на високих кручах Боугана бриніли співи північняків про помсту.

— І смолоскипів до холєри палять, Логане. Я й сама їх бачила, коли спускалася від дому.

Уздовж круч тягнулася нитка вогню — північні клани вийшли на стежку війни, це вони хотіли сказати.

— Та хай палять вогні, скільки хочуть. Тільки, Маку, зроби мені ласку, не забувай: ти ж ні разу у своїм сранім житті не сказала, що в тебе добрі передчуття, напередодні кровної помсти, січеш?

— Може, якась кровна помста виявиться таки зайвою, Логане, тямиш?

Він сердито глянув на дружину, але не став висловлювати обурення, й натомість із холодною посмішкою скерував його на свою лейтенантку-молокососку.

— Дженні-дівчинонько, — сказав він, — я тут чув, що ти занадилася в «Гербовий» готель?

Дженні Цзинь і бровою не повела.

— А там, по-моєму, можна інтересні байки послухать про втрачений боуганський час, — сказала вона.

— Шо, да? — озвалася Маку. — І про що ж?

— Та про шо тіки не, — відповіла Дженні. — Як клани підносяться, як вони знову падають.

— Моя люба свекруха, звичайно, багато чого нарозказує.

Дженні свердлила Маку поглядом.

— І звідки клани прийшли. Ну, тіпа, початково.

На ламінованих постерах на стінах «Го Пі» були півні, свині, щури. Над пластиковими столами від стіни до стіни тягнулися вульгарно-барвисті гірлянди лампочок. Логан всміхаючись сьорбав свій суп: він любив, коли жінки сваряться.

Маку, солодкава, як отрута, сказала:

— І де ж наклепали Цзинів, ну, початково, Дженні-ципо?

Дженні з цицькової кишені витягнула сигару, підрізала й запалила, глибоко затягнулася й видихнула буруватий дим.

— Боуганські Цзині тут живуть і мед п’ють ще із втрачених часів. Допіль стоїть на крові Цзинів. Ми тут споконвіку. Це не ми тут з останньої хвилі, мадамо.

Тут вона повільно вивела у повітрі сигарою широкий жест на позначення хвилі. Дим виписував нечитабельні письмена у мрійливому сяйві «Го Пі».

— Що є, то є, — сказала Маку. — Цзині вшиваються цими завулками, скільки пам’яті людської. Й усе псують.

— Пані, — втрутився Логан, — я вас прошу.

Він відштовхнув свою миску супу. Сплів пальці над пласким животом. Йому здавна подобалися вечори напередодні кровної помсти. Він знав, що Вилупок К’юзак недовго триматиме своїх шавок на припоні, тож настрій у нього був піднесений і сповнений радісних очікувань. Коли ти верховодиш у Стиляг, треба регулярно виказувати гнів, щоб і місто пам’ятало, хто в домі хазяїн, і, що не менш важливо, Стиляги щоб не роз’їдалися. Варто зайвий раз усміхнутися й посміятися — й вони обростають сальцем, улесливі такі стають, поринають з головою в журнали моди.

Дженні Цзинь перевела погляд із Логана на Маку й назад.

Дженні Цзинь підвела брову й видихнула дим у латунну стелю «Го Пі».

Дженні Цзинь думала: «То от чого варті манівцівські, мать їх, Стиляги?»

— Стяги підняти? — спитала вона.

— Звісно, — озвався Логан. — Раз ми вже в це влізли, треба зробити все, як належить.

— Стяги — як скабка у сраній жо, — сказала вона. — Схєра нам марширувать під прапором, Г.? У нас тут шо, тіпа грьобаний парад на день Педді[17]? Просто вали звідси, йди, поріж цих уйобків злиденних! Що таке прапори і стяги срані проти шкур, які ми злупим із висотної погані, січеш?

Логан зітхнув, тримаючись по-батьківськи ласкаво.

— Дженні, — сказав він, — ми ж не дикуни. Якщо цих юнаків завтра закопають на могильнику, то хай хоч перед смертю побачать, на кому їхня кров. Ми піднімемо прапори Стиляг.

— З душі мене верне від цієї сраної сентиментальщини, — сказала вона. — Прапори, стяги срані…

— Співає, точно як Манюня, — втрутилася Маку.

— І то правда, — посміхнувся Логан.

Манюня Гартнетт здавна славилася тим, що чхати хотіла на традиції. На думку Манюні, Боуган занадто сентиментальний. Що, звісно, не заважало їй до холери довго мандрувати втраченим часом.

— Я шо, просто кажу, у нас і так дíла тіпа по горло і без цього традиційного цирку…

— Дженні, — отут Логан став суворий, — не називай це цирком.

— Я просто кажу…

— Дженні, я тебе прошу, годі.

— Але Манюня каже…

— Та срати на Манюню! Це я, бля, тут верховоджу!

— Правда, Г.? Це тому Манюня підписала оголошення про кровну помсту?

Від його крижаного погляду інша під землю запалася б, але не Дженні.

— Це я з милосердя, — сказав він. — Для протоколу. Хай думає, що вона досі при ділі. Це її при житті тримає, розумієш?

Набрякла тиша.

Логан супився.

Дженні курила.

А Маку вдивлялася в нічну зеленаву імлу Димополя. В опівнічний парад торчків, гуляк і курвоводів. І мимоволі задумалася, чи не гуляє десь вулицями й він. І чи вона впізнає його ходу. Чи він досі тримається так само. На лист вона не відповіла. Він більше не писав. Минуло шістдесят днів, відколи їй передали листа.

Дженні Цзинь зіслизнула зі свого табурета й рушила до дверей. Відчинила, вуличні звуки спінилися навколо, як приплив.

— І скільки часу їм даєш, Г.?

— Їм багато не треба, я К’юзаків знаю.

— А Стиляги готові? — спитала Маку.

— Та не хвилюйся ти, дівчинко. Вони вже багато тижнів, як готові. Правду кажу, Джен?

— Стиляги немовля готові з’їсти, Г.

Він доїв суп, і відклав ложку, і сплів тонкі пальці над животом.

— А ти піди й перевір, мала.

— Нам уже за сорок перевалило, — застогнала Маку, — а ми досі у кровну помсту бавимося.

— Таке життя, моя дівчинко, — сказав Логан.

— І скільки ми так будем, Логане?

Дженні вийшла надвір, махнувши їм на прощання.

— Передай Манюні привіт, — гукнула Маку.

Дженні самими губами прошепотіла якусь лайку.

— Що кажеш, дівчинко?

— Нічого не кажу, місіс Гартнетт.

— Я тебе ще поставлю на місце, косоока, ти мене чуєш? — просичала Маку.

— Пані, я вас прошу, заспокойтеся, — сказав Логан.

— Ти її чуєш, Логане? Вона шось про мої очі белькоче.

Вовчик: його союзи

Вовчика за светр підвісили на