Читати книгу - "Місто Боуган"

вішаку у шкільній роздягалці. Він волав на допомогу.

— Та йдіть-но, бля, сюди!

Але ніхто не прийшов його рятувати.

Йому було десять років — такого малого недомірка білий світ не бачив. Він вимахував ногами у повітрі й загрозливо крутив очицями на своїй круглій голові.

— Благаю! — кричав він. — Ну хто-небудь!

Ніхто не йшов.

Подихи люто лупили у ребра, у роті стояв смак блювотиння.

— Ну хто-небудь, ну сюди!

Ніхто не йшов, він і далі висів на вішаку і просякав від жаху потом.

Це жиртяй із Висоток його там підвісив.

— От шо буває, коли до сестер принюхуєшся, тарган ти рудий!

Правду кажучи, Вовчик таки спробував підлізти під габардинову спідницю малої сестрички з півночі — ну, тіпа, просто по приколу — але кара була жорстока понад міру.

— Будь ласочка, хто-небудь!

Там він і висів, і вибрикував у повітрі, й ледь не задушився.

— Ну прошу, ну хто-небудь!

Але його крики ослабли й далеко не долинали.

Він сягнув за голову, але руки були закороткі, щоб дотягнутися до гачка. Горловина светра вгризалася в шию; він спробував порвати тканину масою свого тіла, але та не піддавалася. Вовчик поволі синів.

— Схєра ти туди виліз, Станнерс?

Малий Берк уже в десять років був довгий глист, та не дуже тямкий. Він з’явився під Вовчиком у роздягалці, як розмита тінь, — недомірку довелося примружитися, щоб на ньому сфокусуватися, а тоді він впізнав довготелесого гаврика з нетрів. Мудак, ось як його прозвали.

— Давай, бля, знімай мене отсєдова!

У нього, Мудака Берка, руки були завтовшки, як китайські палички, але мовби прошиті стальними нитками, такі сильні. Піднявшись навшпиньки, він легко зняв Вовчика з гачка, і тоді недомірок, зашпортуючись, дійшов до кутка роздягалки й вивернув сніданок на підлогу.

— Черевики не заляпай, — сказав Мудак Берк.

Сплюнувши, Вовчик повернувся до Мудака, витер писок рукавом і занімів перед своїм спасителем. Сказав:

— Поможеш мені його дістать?

Мудаку зухвалий рудий сподобався. Він не зміг би пояснити, від чого йому так хочеться посміхатися (від густої, концентрованої загрози), але сказав:

— А знаєш, де ми можем пальне дістать і все таке? Січеш, рудий?

Пізніше:

Увечері паршивого зимового дня жиртяй з Висоток шкутильгав через нетрі Манівців до 98 сходинок. Психовані мартини пікірували в його продуктову сумку, але він сердито відбивався пухкою рукою. Ходив він, опецьок, як качечка — осьо, тіпа, голова моя, а зад ше в дорозі, — а пряника жував так завзято, що від руху щелеп мовби грім гримів у вухах. Він не почув, ані як Вовчик Станнерс підступив до нього з одного боку, ані як Мудак Берк підкрався з другого.

Мудак схопив його і заламав руки за спину, повів у завулок, що закінчувався глухим кутом.

— Ти, бля, шо?

Типовий такий північняцький писк жаху, тямите?

— То ти тепер такий весь велике цабе? — уточнив Вовчик.

Мудак міцно тримав його, а Вовчик кóпав по литках, доки тому не підкосилися ноги, а коли жиртяй зойкнув і впав на коліна, Мудак опустився за ним, однією долонею тримаючи руки, а вільною за патли відтягуючи голову назад.

Хлопець що є сили закричав, демонструючи боуганському небу жирні рожеві гланди.

Вовчик плюснув йому в роззявлену пащу дизель із каністри. Жиртяй вдавився, сплюнув, Вовчик дав йому ляпаса; Мудак хихотнув.

Полив хлопцю дизелем волосся й одяг, обережно-преобережно — на паскудства у Вовчика легка рука, а тоді широким жестом витягнув сірники й дав Мудакові знак чимшвидше забиратися, й коли той погнав, вийняв сірника, підпалив і кинув уперед.

Так і вийшло, що жиртяй у вогні важко проскакав завулками Манівців, добіг до притики і стрибнув головою вперед у стрімкий чорний потік. Заплюскав руками, забризкав, забулькав, чим здійняв неабиякий гамір на бруківці при березі — старенькі бабці на манівцівському базарі як почнуть підкидати капусту й кабачки, як заревуть і зашумлять, бо не щодня ж ти бачиш опецькувату дитину у вогні, навіть на боуганській набережній, але тут прискакав герой з річкової полісії з пивним пузом напереваги, і врешті витягнули малого підйомником.

Лежав потім на березі — згасити згасили, але підгорів на славу.

Виглядав він після того поганенько, жиртяй той — лице, як допільська шаурма, а він же не єдиний, хто став жертвою тих рук, і на кожного, хто лишився цмулити повітря і міг поскаржитися, припадало по такому, що годував червів на паскудному могильнику. Відколи Вовчик і Мудак стали працювати в парі, так у глибині Манівців і повелося.

Того дня вони зрозуміли, що хай би як у них калатали серця перед звірством, вони не відступлять, ніколи не відступлять, і Вовчик збагнув, куди такий дар може завести в Боугані.

Проте в переддень кровної помсти Вовчик крокував Манівцями глупої зловісної ночі, і в ньому чаїлося темне знання:

На чолі боуганських Стиляг ніколи не стояло двоє.

Він спробував привести думки до ладу, бо їхній чорний приплив був недобрий, як річковий потік. Проходячи площу 98-ми, він ловив на собі погляди голубків, які збиралися у плащах і з міхами терпкого вина під облисілими на зиму деревами, і розумів, що його слава зростає і його сила зростає, але водночас усвідомлював, що стоїть за ним і маніакальна Мудакова міць. Він знав, що в лавах є не менш амбітні кадри. А от лютіших не знайдеться, крім Мудака і Дженні.

Здійнявся вітровій, вдалині завивали північняцькі крикуни, Стиляги шикувалися по той бік мосту, в Димополі. І він скоро стане у лави. Хребтом пішов холодок — здається, за ним хвіст, — тож він різко озирнувся через плече, але нікого не побачив і сказав собі, що це просто сопух кровної помсти грає на нервах.

Він вирішив тихо хильнути у манівцівській наливайці: у переддень великої крові він завжди був задумливий.

Штовхнув двері в понуру тишу. За низькими столиками сиділо кілька старих. Вовчик сів за шинквас і замовив пів пінти стауту «Расслер», а коли старенька, що наливала, сказала, доки стаут осідав чорним — мовляв, точно, хлопче, у стауті заліза багато, це тобі як ліки, то Вовчик їй так посміхнувся, що поклав край балачкам. Так і сидів зі своєю півпінтою і своїми думками, а ніч була така тиха, яких на Манівцях майже й не буває, — з наближенням кровної помсти всі, хто міг, із міста повиміталися. А Вовчик сидів у мріях і турботах у тьмяному й вогкому старому барі.

На Вовчику було:

Акуратний темно-сірий плащ від «Кромбі» поверх зелених твідових вузьких штанів прямого крою й накрохмаленої білої сорочки, під розстібнутим