Читати книгу - "Майже по-людськи"

брат, жив наприкінці західної дороги з села. Один з трьох дітей, молодший Гоша, гостював у батьків на канікулах. Закінчувати школу він переїхав в Бердичів і з тих пір його олексівські товариші неминуче почепили на Гошу ярлик «городського хлопця», як колись це було і з Антоном. Це пов’язало хлопців набагато міцнішими узами, аніж статус двоюрідних братів чи навчання в одній школі: Гоша любив погомоніти з Антоном, коли той заходив у гості.

Отож після того як зазирнув в літню кухню, привітатися з дядьком і тіткою, Антон пішов у хату до Гоші. Хлопці якраз закінчували перший рівень одного з численних шутерів Гоші, коли в кімнату зайшла тьотя Надя і покликала їх обідати. Парубки з неохотою відірвалися від комп’ютера і поплелися в кухню. Увійшовши туди, Антон побачив на столі пусту банку.

«Ви ще не налляли мені молока?» — спитав він. «А ти вже хочеш від нас утікать?» — з веселим півусміхом відказала тьотя Надя. Антон і собі усміхнувся. Тікати він не хотів, проте… Що тоді? Піти хотів? Якщо так, то чому?… Йому приємно було знаходитись з родичами, поговорити ще з Гошою після «стрілялки». Але йому… треба… йти. Та все ж, він прийняв пропозицію залишитись надовше і взяти вже вечірнього молока. У нього іноді були передчуття — то й що з того? Коли він відчував, що насувається щось погане, що не мало під собою ніяких логічних причин, тоді й нічого поганого не траплялось. Не трапиться й зараз.

Була майже восьма, коли тьотя Надя зайшла в хату і повідомила що молоко вже у банці. Дядько Василь побажав удачі та пішов мити руки. З Гошою вони трохи пройшлися, постояли, розмовляючи, і теж попрощались.

Через кілька секунд Антон відчув як на нього знову накочує моторошна хвиля тривожного передчуття. «Краще б я лишився ночувати у них, — подумав він. — Пізно, вже надто пізно…». Він постарався відігнати дурні помисли і вже за хвилину заглибився в нетрі свого телефону, намагаючись зрозуміти котру з ігор йому видалити. Потім ступив на стежку, що вела від дороги навпростець до його дому і заліз в інтернет. Антон якраз відкривав сайт з афішами кінопрем’єр, коли сторінка почала повільно завантажуватись, а за кілька хвилин перестала зовсім. «Шо за фігня?» — роздратовано поцікавився хлопець і в наступну мить телефон вимкнувся. В груди Антона крижаною спіраллю почав закрадатися страх. Телефон не просто потух, екран заграв брижами і вимкнувся, як старий телевізор, неначе…

«Неначе накрився» — вражено підказав йому внутрішній голос. Антон схвильовано натиснув на кнопку ввімкнення, і вперше підняв голову та роздивився місцевість.

Він стояв посеред невеличкого гаю, його обступили дерева й кущі. Кущів тут було трохи більше. Зліва він побачив занедбаний і всіма забутий садок Кулішів, справа — їхню зарослу травою малину. Садок також заріс травою, бур’яном і кущами, утворивши суцільний чагарник. В дитинстві вони з місцевими хлопцями часто робили набіги на яблуні у цьому садку. Куліші були ще живі, та й дерева хоч якось доглядались. Тепер же, яблуні всі здичавіли і майже не давали плодів.

Відірвавшись від сумних думок, Антон поглянув на телефон й аж підстрибнув від щастя. Телефон увімкнувся і на годиннику була 20:46, а на показнику мобільної мережі жодної палички. Це було трохи дивно, проте іноді зв’язок пропадав навіть у «Київстару». Хлопець попростував далі, намагаючись підключитися до інтернету. Проте, мережа Інтернет, так само, вперто з’являтися не бажала. «Толку мені з тебе, як ти не з’єднуєш мене зі світом», — ображено пробурмотів він, заховав телефон у кишеню олімпійки, підвів голову і заціпенів.

«Щось тут не так», — подумав Антон, і, розвернувшись назад, зрозумів що.

Він ніколи не скаржився на порушення координації чи орієнтування у просторі, проте сьогодні воно дало збій. Ззаду була малина Кулішів, ліворуч садок, а справа чагарник, що закінчувався біля канави. Раніше крізь нього також вела стежка, та з тих пір там усе заросло. Попереду, лежала стежка, яка вела на схід, в іншу частину села, до Солом’янки. Звернувши зі стежки, можна було також потрапити до дому Антона, перейшовши канаву трохи далі.

«Ото вже цей нет!» — подумав Антон і повернув назад. Намагаючись увімкнути інтернет, він надто заглибився у цю справу. Очевидно, він обігнув садок Кулішів і поплентався в східну частину села. Але ж йому треба рухатись на південь: до канави й додому. Зараз хлопець збирався обійти чагарник та відновити свій попередній напрям руху.

Він обійшов чагарник і побачив кущ чи то дерево з неприродно вигнутим, з одного боку, уверх листям. Воно стриміло угору і вражало незвичайністю світлого відтінку нижньої поверхні. «Мабуть, у цей кущ побили сильні вітри не одної бурі і через те листя так вистирчилось уверх», — подумав хлопець. Тоді чому листя так вигнуте лише у цього куща? Складалося враження, що хтось спеціально приніс потужні пропелери саме сюди й увімкнув їх на кілька годин на повну потужність, аби гілляччя з листям з одного боку деревця стало суцільною пласкою поверхнею. Хлопець уявив велета, що нахиляється над кущем і дмухає…

Тут думки Антона несподівано обірвались. Наближаючись до канави, він помітив те, чого пояснити не міг. Кущів і дерев над канавою стало значно більше, росли вони значно щільніше, аніж він пам’ятав… Та й самої канави під чагарниками не було. Намагаючись не піддаватися паніці, Антон швидко закрокував по стежці крізь зарості, там де раніше знаходилася пересохла канава. Опинившись на тому боці, хлопець здивувався ще більше. Антон був готовий поклястися, що попереду бачить садок Кулішів, який він залишив позаду. Хлопець підійшов ближче і побачив знайоме дерево із сухим дуплом. Його він бачив, мабуть, кілька років тому, коли бігав сюди із хлопцями. Але ж це дерево знаходиться з північного краю садка! А він щойно побував біля його південного боку, коли випадково обійшов його. І потім Антон обійшов чагарник та попрямував прямо на південь. Складалося враження, що хлопець вдруге підійшов до садка Кулішів, із півночі. Нісенітниця якась!

Антон заплутався. Він роззирнувся, і погляд його упав на малину. Коли він зрозумів, що побачив, то гучно випустив повітря з легень, відкривши від подиву рот. Антон вибалушив очі на малину, яка вона росла зліва. Але якщо навіть якимось