Читати книгу - "Роза Вітрів"

class="book">Потім якось не особливо спілкувалися — хіба що зрідка ввечері біля багаття, й то ненадовго.

Чомусь так сталося: я приготувала вечерю. Тоді одним із перших приплівся самотній Єжи, що буває вкрай рідко, він взагалі за усією своєю гульбою ледь встигав попоїсти.

Єжи спробував вариво, яке я намутила з рису, консерви і плавленого сирка, і мовив:

— Якщо ти та-ак готуєш, то я з тобою одружу-уся!

Наступного дня наші дівчата ледь не побилися між собою за право куховарити.

Того ж дня Єжи підійшов і спитав, а чи не маю я ще чогось з їдла. Є, відказала я, горішки є. Він пішов зі мною по горішки. Тоді я розкусила основні рушії, якими можна з легкістю ним маніпулювати — Єжи завжди був голодним, не зважаючи на те, скільки його годувати.

— Я буду жи-ити в твоєму наме-еті,— повідомив між іншим, з кулеметною швидкістю закидаючи у себе арахіс. Він припхався сюди лише з тонким карематом, що складається як простирадло. І перекочовував з одного намету в інший, з рук у руки, часом забирався на ночівлю до міста, і ніхто ніколи достеменно не знав, де він є.

— Живи, як хочеш,— стенула плечима. Намет, інтимне прізвисько якого «Бурундучара», у мене здоровий і хороший, прикрашений стягом України, у ньому гріх не приймати гостя.

Вдень Єжи десь зник, не беруся стверджувати, що я особливо чекала чи переймалася. О дванадцятій ночі, коли я пішла відпочивати, його ще не було. Тільки-но почала засинати, як почувсь скрегіт зіперів у тамбурі намету.

Відкривається антимоскітний захист й пробивається щось руде і кудлате. Вмикаю ліхтарик.

— О, привіт,— кажу,— а ми вже спимо...

Справа від мене рух: повертається Дениска Октя-брьов, ледачий і пацифічний нащадок революціонерів. За-дріманий і з червоними виточками на обличчі від спання на власній футболці. Вони дивляться один на одного. Я мумією перекочуюся ближче до Октябрьова, звільняючи місце для Єжи, щоби спати собі між ними двома. Але Єжи психує, гарчить щось у відповідь і швидко йде, чути як хрустять камінці під його ногами.

— Що це таке було? — питається Дениска, йому цікавість переважила бажання давати сопака. Ми з Ок-тябрьовим були дуже файні друзі, з усього курсу тільки з ним мені комфортно настільки, аби проводити разом час за стінами академії. Власне, тому ми і вирішили брати один намет на двох. Ну і ще, бо я боюся кримських павуків.

— Та нічого,— підкурюю прямо в наметі,— Той зібрався тут ночувати. І. видно, не дуже зрадів, що ти живеш зі мною.

— А ти цього не сказала.— відтягує пухкенький кутик губів Октябрьов, що означає для нього усмішку.

— А він цього не питав.— роблю невинні очі й лупаю віями. Він регоче.

— І де ж ночуватиме?

— Не знаю, як хоче, то хай тут, а як харчами перебирає — то деінде.

— Жорстоко ти його, мда.

— Чого це?

Октябрьов мовчить, вдає, що це було риторичне питання. Я теж мовчу. Мої затяжки співпадають з шумом моря: третя хвиля — вдих. Ритми моря співпадають з ритмами місяця. Я ж тотожна з пульсом моря, значить, пов’язана із нічним світилом.

— Думаєш, образився? — гасячи недопалок у пустій пивній пляшці, питаю в Октябрьова.

— Думаю, так.

— Але ж... такі, як він, не зобижаються... Знайде собі запросто іншу вписку, оно дівчат повно.— Кажу сконфужено, виправдовуючись.

— Як собі думаєш, квіточко,— відказав Дениска і відвернувся знову до стінки,— така у нас умова ночівлі: він не спить обличчям до мене і не чіпляється.

Я підкурила собі ще одну. Тут висока стеля й анти-москітна сітка на вході — нема страху пропалити і нормальна вентиляція.

Десь у дальнім наметі хтось заіржав. Здалося, що то був Єжи. Значить, вже собі десь прилаштувався. Я подумала, що вже нема чого перейматися, і хотіла було моститися покемарити. Але чомусь вирішила ще раз сходити в туалет, бо пили багато пива, а мої нирки — мої вічно застуджені друзі.

Місце, де стояв наш табір, було скелясте й сухоребре, з одним-однісіньким хирлявим деревцем, біля якого і було встановлено кухню. Все ж інше — майже суцільне каміння або ж спрагла земля, з якої витикалася жорстка бліда трава. «Бурундучару» собі примостила саме на такому клаптику землі, Октябрьов навіть спромігся повбивати кілки.

В туалет я розсудила сходити за найближчий скелястий виступ, кілька метрів звідси босоніж і навшпиньки. До того ж ніч дивовижна, світла якось навіть по-космічному. Полюбляю естетично справляти фізіологічні потреби.

Зверху на скелині помічаю чиюсь постать. За три кроки і одне спотикання об камінець впізнаю Єжи. Хотіла було тишком-нишком накивати п’ятами, але він мене вже запримітив. Дивиться згори і махає ручкою.

Видряпуюсь до нього, боса, у трусах і короткій футболці з мікі-маусом.

— Що ти тут робиш? — питаю.

— Си-иджу.

— Тобі немає де ночувати?

— Чого ж, є. Я маю моє мо-оре,— глибоко вдихає повітря. Я присідаю біля нього на каміння, воно ще відносно тепле, голу дупу жалять випадкові дрібки піску чи шкаралупки насіння.

— Нічне пові-ітря якесь