Читати книгу - "Роза Вітрів"

таке незвичне, такого космі-ічного кольору,— шепотить він за кілька хвилин мрійливого мовчання.

— Правда? Я теж так думаю...

— У тебе ча-асом немає горішків?

— Ні, немає.

— Зна-аєш, я тут дещо знайшов.— з-за спини виймає пластикову пляшку з якоюсь темно-рожевою рідиною. Відкручує і нюхає.— Муска-ат.

— Вино? — питаю, собі нюшкуючи.— Місцеве. А де воно було?

— Он там засмага-ало...— показує у якісь невизначе-ні чигирі.

— Хтось загубив? Думаєш, нормальне?

— Думаю, нормальне. Рожеве муска-атне. Любиш таке?

— Я всяке люблю. Але давай ти перший сьорбни, а я зачекаю сорок хвилин,— с міюся. Він робить кілька ковтків про моє насмішкувате око, усім виглядом показуючи, що лишень сам вирішує, що буде робити. Простягає пляшку. Я і собі відпиваю.

— Ти образився? — І швидко, не даючи часу на відповідь, тараторю.— То мій добрий друг Октябрьов, ми разом живемо, бо я боюся павуків... Мене тут всі чомусь вважають дивною і скаженою.

— Я це вже чув,— відказує Єжи, дістає із задньої кишені джинсів сигарети й підкурює. Я придивляюсь уважніше: Dunhill. — Будеш?

— Так, дякую. А що саме чув?

— Що ти дива-ачка й мовчунка.

— Я? — аж дихання сперло від здивування.— Я мовчунка?!

— Я теж здивувався. і ще багато чого каза-али.

— Доброго?

— Не зовсім.

— Розкажи!

— Ні, не розка-ажу,— випускає ротом кружальця диму. В якийсь момент метикую, що він тупо дражниться з мене.

— Я теж про тебе чула!

— І що ж? Що я сексуа-альний маніяк, терорист, не-ща-адний ба-абій і розпу-усник?

— Угу. — так нецікаво, він не ведеться на провокації.

— Що «угу»? — усміхається Єжи, теребить собі м’які й хитруваті на вигляд кучері.

— Угу, те й чула.

— Все, я бачу, що ти — справжня мовчу-унка,— чухмарить і мене по голові.— Пішли купа-атися, чи що? Голя-ака, а? Візьмемося за руки й ступа-атимемо місячною дорі-іжкою...— всякий раз, як він солодко розтягував якийсь звук, лукаво зазирав прямо у вічі, від чого ставало якось не по собі, золото важко розливалося жилами.

— Я з тобою не спатиму! — одразу ж заявила я і напнула губи.

Єжи розсміявся.

— А хіба я каза-ав щось про «спати»? Ти ж руса-ал-ка, мені з тобою спа-ати не можна-а,— захихотів собі під ніс, стягаючи футболку. Скинув кеди і джинси.— Ну? Мовчиш?

— Ех, добре! — відтяла я.

Махнула на все руками, закрила очі, скинула цю футболку з мікі-маусом, трусики і першою рушила до води.

Повітря прохолодне, хвилі пружні, невисокі.

Горизонту не було. Існувала тільки суцільна чорнота неба, що перепливала у чорноту моря. В такі моменти головне не думати. Ні, не страшно. Але просто не думати — щоби відчути все, все до останнього, без в’їдливого шепоту мозку.

Каміння під ногами велике й кострубате, незручне.

Єжи наздогнав, підтримував за лікоть і допомагав іти, доки не стало достатньо глибоко, хвилі не захлюпнули мене з головою, і я не розчинилася піною морською у теплоті пітьми.

Єжи толерантно тримався на відстані, підпливав рівно настільки близенько, аби недайбо не торкатися кінцівками, перевіряв, чи я не заклякла, чи не втопилась абощо, й стрімко занурювався у тісну глибінь. Я вертілася схвильованою дзиґою, виглядаючи, де ж зрине його голова, але чомусь нічого не було видно, місяць делікатно лишив нас на самоті.

Ми купалися довго, доки я зовсім не втратила будь-які орієнтири, не стерла пунктир між небом і морем, між собою і водою. А потім знову стало по-космічному світло. Це був знак. Я згадала, що маю очі й тіло. Дуже змерзле тіло.

Першим попрямував до берега Єжи, гукнувши, аби зачекала, бо принесе одіж прямо до мене. Я милувалася ним голим і мокрим — аж дух перехопило. Такими бездоганними бувають тільки Маги.

Скочила з води й одразу влізла у футболку, мокра шкіра взялася сиротами й ґіперчутливо переживала легкі повіви нічного бризу. Це він добре придумав — одразу вдягтися.

— Дякую, це ти добре придумав,— пролепетала я, а зуби легенько дригоніли.

— Зме-ерзла?

— Трохи є.

— Спа-ати підеш?

— Ні, щось не хочу... до того ж, вино ще лежить майже неторкнуте,— авторитетно заявила я та виборсалася на виступ скелі, де до того мали локацію.

Єжи видерся за мною. Сиділи поряд, загорнувшись у власні руки, ніби у паси безпеки, цокотіли зубами, наче виконували радянський шляґер. Вода з його волосся крапелинками намацувала моє плече.

Він знов з-за спини вийняв пляшку. Ковтнув, передав мені. Потім простягнув сигарету. Закурили — полиск померанцевого світла на наших загорнутих у ніч обличчях — це завжди чомусь зігріває. Психологічно, певно. Дим, він не гріє, дим тільки дає примарну надію