Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

— Брешеш! А показати можеш?

Франц стенув плечима:

— А йди до нас, як не віриш!

Федір перестрибнув через паркан і попрямував за Францем до хати.

Зайшли в бічну кімнату. Колись тут збиралися лютерани помолитися. Кімната була майже порожня, бідненька, але охайна. Стіл, що колись давно слугував за вівтар, порожній.

Попід стіною стояв комод.

Франц висунув найнижчу шухляду. На самому денці, під стосом постільної білизни лежало старезне Євангеліє. Поряд — вівтарний хрест, що поряд з потемнілим від часу деревом шухляди сяяв навіть потьмареною від часу поверхнею.

Франц шанобливо взяв в руки фоліант, що мало не розпадався:

— Ось, дивись яка старовина.

Федір, мигцем глянувши на книгу, показав на хрест:

— А це теж старовинне?

— А як же! Це мої пращури з Німеччини привезли. Бозна коли! — Франц розповідав просто, без хизування…

– І що? Він насправді золотий? Суцільно?

Франц підтвердив:

— Так. Це в давнину такі хрести робили. А згодом лютерани задовольнялися й простим дерев’яним хрестом.

— Який же ти, Франц, щасливий! — Федір явно лестив сусідові. — Такі речі — і просто вдома.

Франц зітхнув:

— Та не зовсім просто. Лежать по шухлядах. Те, що залишилось. Майже все культове начиння у моїх пращурів давно вилучили. Аби ж з якоюсь користю! А то забрали й знищили. Отож тепер ми на видноті нічого не залишаємо.

— А як же це не забрали? Ну… тоді? В революцію? В 1917-му?

— А мої родичі встигли дещо переховати. В катакомбах переховали. А згодом якось все потроху принишкло.

Федір дістав з кишені складний ніж:

— Дивись! Справжній, німецький!

Франц взяв до рук ножа. Відкрив. Закрив. Неохоче повернув власнику.

— Оце так річ! Звідкіля він у тебе?

Федір навмисно оминув питання:

— Хочеш, подарую?

— Та мені нема чим віддячити!

— А ти поводи мене по підземеллях. Ти ж місцевий, маєш знати. Знаєш?

Франц відповів:

— Звісно, знаю. А не злякаєшся? Під землею не всяк витримує.

В цей час з двору зайшла Емма з мискою городини. Увага Федора перемкнулася з брата на сестру:

— А чи не заслати мені сватів до привабливої сусідки?

Емма відрубала:

— Вуса відрости спочатку.

Федір почервонів, насупив брови й ображено прошепотів під носа:

— Нічого, я дочекаюся свого часу!

Франц доброзичливо сказав:

— Та не звертай уваги! Вона у нас така! Гоноровита. То що, підеш зі мною до катакомб?

Обличчя Федора знов набуло зацікавленого вигляду:

— Так! Звісно, так.

Отож наступного дня хлопці лізли одним вузеньким проходом, бо інакшого шляху до колишньої схованки церковних реліквій Франц не знав.

В одному найбільш вузькому місті Франц «заспокоїв» супутника:

— Тут подекуди ходи пообвалювалися, то їх позасипали. Ото ж сюди припинили лазити навіть хлопчаки.

— А раніше лазили?

— А як же! В піратів грали, скарби шукали.

Федір зацікавився:

– І що, знаходили?

— Дрібнички знаходили. Так, поодинокі царські монети, наприклад. А то навіть турецькі. Заіржавілу зброю. Але про величенький скарб я не чув.

Федір не заспокоювався:

— Може, як слід не шукали?

— Ще і як шукали! Адже церковне золото десь то має бути! Як у нас в околі всіх пасторів позаарештовували, то як не допитували — вони не зізналися, де заховано скарб. Шукати шукали. Та де там! Кажуть же, скарб лежить саме там, де його ніхто не шукає.

Федора ця тема, схоже, неабияк зацікавила:

— А як ти запам’ятовуєш, куди йти? Позначки робиш чи кроки рахуєш?

— Е, ні! Як не можеш орієнтуватися під землею, то ніякі позначки не допоможуть. Без позначок можна заблукати практично одразу.

— А все ж таки! Як, наприклад, було б знайти криївку, до якої ти мене ведеш?

Франц без хизування пояснив:

— Та кожен собі сам надумує засіб, як запам’ятати. Я беру свій рік народження, 1926. Парні числа — повертаю праворуч, непарні — ліворуч. Як раз чотири рази трапляється розгалуження.

— А якби було б три розгалуження чи більше?

— Щось інше надумав би.

Федір ніяк не міг вгамуватися.

— А як світло згасне?

— Звісно, як залишається замало свічок, можна і в темряві деякий час йти. Одною рукою тримаєшся стіни, а іншу витягуєш вперед, аби головою не забитися. Але все одно це тільки для того, хто знає підземелля як власну кімнату.

Якийсь час хлопчаки чи то йшли, чи то повзли мовчки. Нарешті вийшли до невеличкої площадки, на якій хоч змогли випростатися. Тунель йшов кудись далі.

Франц сказав:

— Все, прийшли! Це криївка ще з давніх-давен, — показав на невеличку порожнину в стіні. Поряд валялася вапняна брила як раз по розміру порожнини. — Отут мої рідні й переховували церковні скарби. Зараз вже нема чого ховати, тільки Євангеліє та вівтарний хрест і залишилися.

Федір повів украдливо:

— Слухай-но, Франце! А ти бодай не замислювався, чому це ви повинні критися і як цьому зарадити?

— Ти це про що?

— А що було б, аби теперішню владу змінити?

Франц чи не зрозумів:

— Та чого б? Це ж наша влада, народна! Все для людей. Де ж простій людині буде краще?

Федір пирхнув:

— Для людей! Отакої! — Та далі розмову не подовжив. А подумки собі промовив: «Ні, цей нам ніяк не принадиться! Сам же собі суперечить!