Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— Гість?

— Ти зрадієш, — вона ввімкнула світло, і я побачила Вовка. Він усміхався до мене.

— Вовк…

— Важка ніч? — спитав він.

— Дуже, — відповідала я.

Розділ 11

— Вовче!

Я була рада.

Крихітко…

Вовк крутонувся на підборах. Вовк розкинув руки. Вовк блимнув зеленим вогнем своїх смарагдових зіниць.

— Ну що, Крихітко? — низький спокійний голос.

Голос, від якого проймає дрож. Дрож нетерпіння.

— Що?

Дрож від передчуття кохання.

— Вовче…

— Що?

І ось він уже поруч. Наді мною схиляється його обличчя. Очі в очі. В його подихові — запах свіжої крові.

— Вовче…

Усмішка за мить до поцілунку…

Скільки я мріяла…

Як давно я хотіла…

Відчуваю запах…

Випадковий доторк…

Скільки разів я мріяла побачити його очі. А в його очах — нічну дорогу. Відбиток повновидого місяця. Як давно мені хотілося помітити своє відображення серед застиглих у його зіницях могильних хрестів. Відчути його запах. Пригорнутися до його грудей і знати, що це Вовк.

— Вовче…

Звести погляд і побачити в його очах себе.

— Вовче…

Я підвела голову й побачила, що на мене дивляться очі тварюки…

— Тварюка?!!!

Б-АААА-Х!!!

Мене вхопили за горло пальці безликої почвари, що обернулася на Вовка. Мій пістолет уперся в її плоть.

— Ненавиджу тебе, — гарчання пекельного перевертня.

— Ненавиджу тебе, — моє позбавлене повітря хрипіння.

Кігті, ладні вп’ятися в мене.

Мій пістолет, що стрельнув:

— Б-АААА-Х!

— Розважаєтеся, — запитав Пес.

— Ненавиджу, — сказала я.

— Розумію, — посміхнувся він.

Прихилився до одвірка та склав руки на грудях.

Це Пес.

Я дивилася на мертву почвару. Мене трясло: опоганити мою… найліпшу… лише Вітчим… лише його тварюки… я ненавиджу його та…

— Заспокойся, — сказав Пес, підійшов і поклав мені на плече руку.

— Вони не варті того, — сказав найдобріший у світі Пес.

— Жодної твоєї сльозини, — повільно вивільняючи кігті з руки Пса, що луснула, мов сухий кокон.

— Ччччч-вааах!!!

Ударом мені пропороло п’ятьма кривавими смугами одяг та шкіру й відкинуло під стіну.

— Жодного твого зазіхання, — почвара, що вдавала з себе Пса, стояла наді мною. — Адже так, Крихітко?

Мені страшенно боліло, але я сказала тварюці:

— Авжеж, — і натисла на курок.

— Квартирко, — покликала я.

— Я тут, — сказала вона.

— Прибереш тут?

— Звісно, — сказала вона. — А ти куди?

— До Залізного Чоловіка, — сказала я і відвернулася від дзеркала.

П’ять довгих смужок пластиру. Дві довелося поміняти, бо вони враз просочилися моєю червоною кров’ю.

На мить напружитись і смикнути:

— Щщщах!

Перечекати — і ще раз:

— Щщщщах!

— Ох, — прикусивши губоньку. Ще до того, як квартирка пожаліла мене, я сказала їй: — Пусте. Загоїться.

— До весілля? — спитала вона й кинулася на мене безликою почварою.

— Ж-ААА-ХХХХХХХ…

— Таксі!

— У вас кров, — сказав мені таксист.

— Пусте. Скоро минеться.