Читати книгу - "Медлевінґери"

Хоча цього разу таки краще б вона сама підійшла до дверей.

Бо за порогом стояв їхній новий сусід, із букетом квітів.

— Привіт! — радісно привітався той. — Тут дехто хоче за дещо перепросити!

— Що-що? — перепитав хлопець. Сьогодні сусід був у костюмі, й навіть Йоганнес бачив, що костюм той не з дешевих.

— То, може, ти покликав би свою пані матір? — засміявся гість. — Чи вона ще на роботі? Я побачив надворі ваше авто, то й подумав…

— Цілком правильно ви подумали! — підтвердила Брітта. — Оце перед вами й пані матір.

Вовняні шкарпетки Брітта натягла аж на холоші джинсів, бо підлога була холодна, а капці вона ненавиділа, ну, а її пуловер був чи не старіший за Йоганнесів. («Хто протирає свої пристойні лахи вдома? — часто примовляла Брітта. — Тут тебе все одно ніхто не побачить!»)

Йоганнесові завжди було невтямки: які це такі пристойні лахи має Брітта? А тепер хлопець здивувався сам із себе: йому раптом захотілося, аби його мати, заради такого сусіда, вбралася бодай трохи чепурніше.

— Даруйте, сподіваюся, я вам не заважаю! — вибачився той — і вже й прослизнув до передпокою. Але принаймні вигляд у нього тепер був не дуже нахабний.

Брітта на його перепросини нічого не відповіла, однак він того ніби й не завважив.

— Я тільки хочу попросити пробачення за ті незручності, до яких спричинився позавчора перевезенням моїх меблів! — виголосив новий сусід і з награним поклоном простягнув Брітті букета.

А господиня спочатку скептично скривилася, але потім дозволила собі трішечки усміхнутися.

— Дякую! — мовила вона. — Не вартувало такого клопоту.

Такого великого букета квітів Йоганнес іще в житті не бачив. Хіба в кіно. Чи в телевізорі. Або ще у квіткових крамницях. І назви квітів, з яких складено цей букет, були Йоганнесові невідомі. Цікаво, скільки ж грошей пішло на всю цю квітучу розкіш? Чи не краще було б, якби за ці гроші Брітта купила собі нову сковорідку?

— Ще й як вартувало! — заперечив сусід. — Це ж бо я на самому початку завдав вам стільки прикрощів! Але цим я хоч трохи спокутую свою вину. Сьогодні вранці оббігав цілу околицю, вишукуючи квіткового кіоску, котрий був би відчинений у неділю.

Тоді роззирнувся в коридорчику.

— Гарно у вас тут! — похвалив — і без будь-яких запросин чи перепросин попхався до кухні. — А планування вашої квартирки точнісінько таке саме, як і моєї. Але ж яку перевагу ви маєте: отой чудовий вихід просто в двір! Тоді як у мене лишень балкон… — І показав на двері, ніби хотів негайно вийти на подвір’я.

Але Брітта й не збиралася ті двері відчиняти.

— Так, ці помешкання всі однакові, — промовила вона.

— І район приємний! — розсипався в похвалах сусід. Навіть Йоганнес збагнув: силкується налагодити добросусідську балачку. — Просто сам центр.

— Авжеж, — підтакнула Брітта. — І Дреґери нізащо не з’їхали би зі свого помешкання, якби на них зненацька не найшла та манія.

— Манія? — спантеличено перепитав сусід. — На мене старенькі, попри їхній вік, справили враження бадьорих і досить розважливих людей.

— Вони чули якісь шарудіння, — здвигнула плечима жінка. — Втім, усі ми щось таке чуємо. Це ж бо старий будинок, тут риплять дошки, стогнуть труби. Але їм якось відразу стало від цього моторошно — і край.

Сусід кивнув.

— Старі люди, — погодився він. — Починають усього боятися. Шкода їх, правда? Хоча мені від того, звісно, вийшла користь. Завдяки їхнім страхам я тепер маю квартиру. — Тут він засміявся. — Зате відтепер я знатиму, що не треба мліти, як почуєш якесь шарудіння. Жодних привидів — тільки трухляві перекриття.

— Саме так, — сухо кинула Брітта, а Йоганнес подумав, чому би його матері не бути бодай трохи приязнішою.

— Але все ж таки я вам трохи заздрю через те ваше подвір’ячко, — повторив новий сусід. — Звісно, я не для того прийшов до вас, щоб саме це вам сказати. Я, власне, хотів тільки…

— Розумію, — урвала Брітта. — Перепросити. Чудові квіти.

— Ні-ні! — вигукнув сусід. — Я хотів… Але ж я досі ще не відрекомендувався! Моє прізвище Їделунґ.

І простяг Брітті руку.

— Так! — мовила господиня. — А ми — Ріттери. Втім, це й на вхідних дверях написано. Насправді внутрішній дворик не зовсім мій. От спитайте у пана Покашиїнського!

Їделунґ запитливо звів догори брови.

— Та він же злочинець! — випалив Йоганнес.

— Дурниці! — заперечила Брітта. — Ніколи не стверджуй того, чого не можеш довести.

«Але про кого ж ти сама це мені торочила, як не про нього?» — подумки запитав Йоганнес. Щоразу, коли Покашиїнський укотре зникав десь на півроку, Брітта говорила: «Ну, і де ж він оце пропадає? Точно не на Майорці. Певно, бачить небо в клітинку».

— Небо в