Читати книгу - "Скалаки"

виганяла на пастівник невеличку череду із «Скелі». Вгорнувшись у теплу хустку, вона сиділа на межі й співала або ж блукала очима по горах і долинах довкола; а то низала на нитку червоні ягоди шипшини, мов коралі, або зривала в траві останні квіточки. Ластівки вже полетіли з села, високо під сивими хмарами поважно пропливали на південь журавлині ключі.

На тій полонині Лідка звичайно, була сама; пастушки з села пасли в долині або на дальших узгір’ях, але вона не нудьгувала в своїй самоті.

Потім худобу перестали виганяти на пашу. Смеркалося вже раніше, й сльотавими вечорами в голому гіллі свистів вітер. Уже й земля заклякла, а далі вкрилася білим плащем; дороги позамітало.

«Скелю» ніби одрізало од світу; лиш зрідка заходив сюди хто-небудь із села або ж показувався на гірській дорозі якийсь повіз чи подорожня людина. Але мешканці «Скелі» не нудьгували. Хоч не було в домі великого достатку, але й нужда їм не загрожувала. Вечорами господар Балтазар сидів із усіма своїми домівниками за столом. Ванєк колов скіпки, Бартоньова з хлопцем-наймитом пряли, а господар, посадовивши біля себе Лідушку, розповідав що-небудь.

Розважаючи своїх слухачів дивовижними пригодами, він переносився із Чехії до Сілезії, з Сілезії до Угорщини, далі до Туреччини, потім назад до Чехії. Лідка не могла, було, дочекатися вечора. Жвава дитяча уява малювала їй чужоземних вояків, битви, буремні ночі. Чуючи завивання вітру в гіллі за вікном, вона горнулася до дядечка Балтазара. Найдужче вражали її оповідання про Балтазарову матір, як вона потерпала під час штурму Белграда, про їхню дорогу додому до Олешниці — старий драгун тут не шкодував подробиць — та про Медушку, як її прудкі ноги в бою під Лейтеном врятували пораненого дядечка від полону.

Такими вечорами Балтазар Уждян часто замислювався; вставши з лави, ходив важкими кроками по світлиці, а тоді, спинившись біля вікна, вдивлявся в чорну ніч.

Одного разу, коли вітер надворі вив дужче, ніж звичайно, і закидав вікна лапатим снігом, Балтазар уголос мовив сам до себе, зітхнувши:

— Сердешні Скалаки!..

Лідушка не дала йому спокою, поки він не розповів їй, хто ж такі ті Скалаки.

— Вони жили до нас у цій хаті, це їхнє господарство, але пани їх вигнали й оддали його нам.

Без кінця допитувалася Лідушка, як та що. Мав клопіт старий драгун, поки якось відкараскався від малої.

Того вечора Лідка вже не сміялася; їй не йшла з думки родина вигнанців — дідусь, молода дівчина, малий хлопець. Дівча бачило в уяві, як вони грузнуть у снігу, темної ночі тікаючи з дому, а дикий вітер жене над ними чорні хмари, і їхні очі марно вдивляються в морок, шукаючи якого-небудь вогника.

Книга друга
Скалаки
1. У вільшнику

Із бравого драгуна вийшов статечний господар. Балтазар Уждян був тепер щирим, роботящим хліборобом. Він любив землю, якою наділив його милостивий пан, увільнивши на час від панщини, возового та всіляких інших повинностей, од яких гнулися плечі підданих селян. Адже, як було записано в урбарі[15], господар «Скелі» мав одбувати панщину тричі на тиждень із двома тяглами, а опріч того від святого Яна до святого Вацлава[16] давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника.

Отож Балтазар міг зорати свій лан і засіяти його вчасно, і його врожаєві загрожували тільки дощ та град; сусідам же його найбільш допікало інше — накази економів або управителя, оголошувані дозорцем. Балтазар часто мав змогу допомагати сусідам навесні та в жнива і охоче робив це. Надана йому пільга збуджувала заздрість, але його щирість і подільчивість прихилили до нього всіх.

Дивний збіг! Як «Скеля» височіла над усім селом, так і її господарі завжди чимсь вирізнялися серед односельців. І ця вищість перейшла з Скалаків на Балтазара. Бо ж він був вояком, охоронцем села Ж., немало бачив світу, багато дечого вмів, а до того ж був заможніший од інших селян, хоч і йому нелегко було відкладати щороку якийсь там гріш. Якби тоді селяни мали право самі обирати собі війта з-поміж себе, то запевне обрали б Уждяна.

І ще одним уславилася «Скеля» в околотку. Тільки-но стара Маркета, Лідущина бабуся, трохи обвикла там, як стали до неї приходити люди з їхнього села, та й із сумежних, за порадою і поміччю. Її небіжчик чоловік був «письмак»[17], розумівся на різному зіллі, знав засіб од багатьох хвороб, а найбільш того відомий був своїм умінням лікувати худобу. Від нього багато дечого навчилася й Маркета. Вона вміла замовляти простріл, зводити гузки та інші нарости на тілі, відвертати сухоти. За це їй несли щедрі гостинці; вона брала їх задля онуки. Віддавала все господарю, а той купував своїй