Читати книгу - "Скалаки"

— Ти ба! — сказав якось Ванєк у неділю вранці, стоячи з господарем біля воріт і дивлячись на Лідку, що йшла до церкви.— Хто б то подумав — за ті шість років, що вона тут... Я її мов зараз бачу, наче це сьогодні було, як вона стояла отам під липою в благенькій суконьці, засмагла, й губи сині од чорниць. А тепер уже скоро й на порі стане; струнка, як та берізка в нас на луці. А йде як! Чиста тобі пава!

А старий Балтазар, скинувши шапку, усміхався та пригладжував свою сиву чуприну.

Вже шість років минуло відтоді, як стара Маркета з Лідкою прибилися до садиби на скелі, й багато-багато дечого змінилося за цей час. Балтазар іще був бадьорий і при силі, але голова його посивіла, а зморшки на виду й на чолі розсипалися густіше. Його Медушка й досі була віддана та ласкава, але не могла вже так баско ставати дибки й класти передні ноги на плечі своєму господареві. Маркеті в Уждяна добре велося, вона поралася по хазяйству, товклася, скільки дозволяли їй немолодий вік і вже обважнілі ноги. Ванєк так само сперечався з господарем, обстоюючи честь піхоти перед гордою кавалерією. Та старий Балтазар охоче погоджувався з ним, коли Ванєк, побачивши Лідку в неділю, казав:

— Ти ба! Хто б то подумав!..

Бо це таки була правда. З малої Лідки виросла вродлива дівчина; вона вже майже зовсім заступила бабусю в хазяйстві й ще більше звеселяла всю господу. Була чистенька, чепурненька, як та ластівочка, і все в домі при ній було таке.

Лідушка все робила співаючи; старий дядечко Балтазар завжди з замилуванням слухав її чистий альт, а надто коли вона співала йому, як «в чистім полі вояк лежить, з голівоньки крівця біжить...»

А як зрадів він, коли забриніли струни старих цимбалів, що доти висіли на стіні безмовні. Попросився на «Скелю» якийсь захожий чоловік, і йому дали притулок на час. Удень він ходив кудись у своїх справах, а ввечері вертався ночувати й на подяку за гостинність розважав господарів співом та грою на цимбалах. А побачивши в меткій дівчині велику охоту до музики, навчив і її грати.

Ото вже було радості та дива, як вона вперше ударила паличками по дротяних струнах і заспівала своїм приємним голосом улюблену дядечкову вояцьку пісню! Балтазар, стоячи посеред світлиці, нахилив голову і махав у такт пісні рукою, а тоді й сам почав тихенько підспівувати. Згодом, вправляючись сама, Лідушка навчилася грати дуже добре.

У неділю по обіді вона звичайно кудись щезала зі своїми цимбалами. Першої ж весни, що вона жила тут, Лідушка надибала стежечку на кручі між кущами і спускалася нею, поки не опинилася, здивована, перед покинутою, занедбаною хатинкою серед густого тінистого гайка на березі шумливої річки.

Тієї неділі, коли Ванєк уранці дивувався на Лідушку, примовляючи: «Ти ба! Хто б то подумав!..» — вона по обіді теж подалася з цимбалами за хату, до кручі. Дядечко Балтазар із Ванєком спали на травиці під липами, а бабуся, втікаючи з світлиці од задухи та мушви, примостилася в сінях на східцях, що вели на горище.

Лідушка, перебігши лужок за подвір’ям, пішла вузенькою стежечкою, майже невидною серед кущів та розмаїтого зілля. Небо синіло ясно, лиш ген над лісами та горами громадилися ще одні гори з білих хмар. Тихо-тихо було довкола, папороть під великим каменем хоч би ворухнулась під подихом вітерця, тіні від дерев та високої жовтоцвітної дивини непорушно лежали на землі. Біля каменя Лідушка спинилась і поклала цимбали коло ніг. Щоки її розчервонілися, мов у дитини, юні груди високо здіймалися від глибокого дихання. Спираючись на сірий камінь, на якому чорніла молода смерічка, вона задумано обводила поглядом спокійний по-святковому краєвид. Біля ніг її цвіла червона гвоздика, в траві синіли рясні дзвіночки, повітря було напоєне духом непримітного чебрецю. Часом озивалося дзижчання мухи; знизу долинав глухий гук річки.

Довго стояла там дівчина, мов у сновидді, не думаючи ні про що певне. Співати їй не хотілося, якась незнана туга стискала серце, мов від утрату або ж передчуття якоїсь прикрості.

Та от вихопився звідкись із темного затінку вітерець, і все одразу змінилося. Гілля смереки злегка гойднулося, затріпотіло зілля, задрижали на схилі тіні.

Лідушка прокинулася з задуми. Ця круча й цимбали Скалаків на стежці нагадали їй бідолашних вигнанців. Це ж сюди, до каменя, скотилася нещасна дівчина, втікаючи од чужого пана — Балтазар ніколи не казав Лідушці, хто то був. Отут її і знайшов брат...

Посмутніла дівчина рушила далі в долину. Уже скінчилася в неї під ногами камениста, тверда, лиш подекуди заросла травою стежка, й вона ступила на м’який килим невеличкої галявинки під кручею, в коліні річки. Тут, у затінку густих дерев панував приємний холодок. Під самою кручею тулилася задньою стіною до скелі невеличка хижка, що належала до їхньої садиби. На її солом’яній стрісі, злежаній і почорнілій од часу й негоди, зеленіли оксамитовим покривалом латки гладенького, м’якого моху. Темні рублені стіни вже похилилися. Низенькі двері з двома кам’яними сходинами й два віконечка дивились на річку, ще два віконця були в причілковій стіні, під дощаним причілком стріхи. Стежечка до дверей майже зовсім заросла травою, трава пробивалася й між кам’яними сходинами. Вікна знадвору мали дерев’яні віконниці, колись пофарбовані червоним, та фарбу вже давно змило дощем, лишилися тільки бурі плями — сліди грубо намальованих квіток. Праворуч од дверей, біля самої хатини, здіймався вгору могутній старий клен; шелест його листя та щебетання ластівок, що поналіплювали гнізд попід стріхою, оживляли спустілу хатину. Перед нею зеленів невеличкий лужок, кроків із