Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Старий Новий рік.. Раненько, ще темно зірвався, щоб не застали мене тут посівальники, бо нема їм що дати.. Ті кілька копійок соромно давати.. Надворі хмарно і не холодно.. Сніг між деревами в гаю, повно заячих слідів.. Я довго не міг збагнути, хто так низько пообтинав прутики в молоденької аличі.. У Рембрандта лінія наїжачена, кущаста.. Це зовсім інший Рембрандт, ніж відомий з біблійних олеографій.. Перейшов по кризі річку Турянку.. І вже там почався лисячий слід.. І заячих багато, видно відразу — це все їхнє.. Хочуть усюди бути, усіх відвідати — кожне дерево, кожен кущ... Хоч дивно — проблукав полем і лісом кілька годин, а не побачив жодного, навіть здалеку.. Інакший слід у лиса: безмежно самотній його ланцюжок на снігу чи ледь припорошеній тонкій кризі на Турянці: безмежно самотнє заглядання в проталини з гомінкою течією.. тут він сторожкий, делікатний.. Зате на полі, коли я трохи піднявся на горби, до обрію лише небо перед тобою, вгорі темніше з бірюзовими латками — там лисячий слід вражає своєю зухвалістю.. Ланцюжок рішучий — він пересікає усе.. увесь білий безмір навпростець — он там у купині настовбурченого ситняку під сніговою кучмою — у норі скарб.. але про нього знає лише він.. Попробував іти його слідом.. Він мене вів.. Ось ми з ним невидимим підходимо до непомітного куща шипшини — всього кілька гострих прутиків, але з яскравими примороженими ягодами.. Він любить щось знаходити серед безмежного снігу — хоч колюче, але гарне, справжнє..

Майстер довго не гадає.. Микола Будник просто переходив річку Ірпінь — там праворуч від колії хащі, неприступні мочари уздовж лісової річечки, і лише взимку можна було звідти дістати дерево.. Він точно знав, де росте саме та єдина верба, що зазвучить.. Маленький, у куфайці і валянках — він притягав її на санчатах додому, розколював її навпіл і одразу брався до роботи.. Коли я востаннє був у нього вдома, він саме видовбував корпус для гудка і для ліри.. Гудок можна розгледіти на фресці, коли підніматися по сходах на хори в північній вежі Софії.. Така первісна скрипка на три струни.. Ми сиділи, балакали — він різав.. Дивись, воно ніколи не трісне.. оце заокруглення я довбаю зсередини і зверху — і пальцями пробую, щоб однакова товщина стінки була, інакше трісне.. А там, де тонше, і сохне швидше — то трохи зволожу водою.. Усе вже в нього було готове для давньоруського гудка — і смичок з кінського волосу, і волові жили на струни.. І сам він, увесь русявий, у полотняній сорочці на випуск, підперезаний якимсь ремінцем.. Він тоді подарував мені цілу торбину сухих волошок, казав, вони дуже помагають на очі.. Отак і знайшли його вранці, закляклого.. як горобчик на снігу.. душа відлетіла уві сні.. Його пальці знали, як пульсують жили у вербовім тілі.. перебирали ті білі волокна, як струни.. А голос його був тихий і хриплуватий.. У його садку світилося.. а тепер Ірпінь темний..

Усе, що робить моя права долоня, — все наче в якомусь поспішному своєму забутті, навпомацки, зі страхом передчасно спинитись і щось недокінчити.. Усе робить зсередини, зі своїх власних ран, синців, подряпин.. якось наче дуже замкнуто, аскетично, соромлячись стороннього погляду.. І єдиною, може, опорою, товаришем їй — є інша, ліва долоня.. Вона інакша — і пальці не такі побиті, і блідіша шкіра, і нігті не так вилискують.. немічна вона якась, безпорадна.. Але саме вона і ніхто інший завжди поруч з нею.. Більше нікого.. І здається мені, що в кожній фігурці, у кожному торсі права долоня втілює те, що їй найближче, що вона відчуває як щось найрідніше — це портрет лівої долоні.. Свого вічного мовчазного свідка і товариша — але молодшого, невмілого.. який зроду був пасивним спостерігачем, підглядав — як та інша, права долоня літала, падала і знов злітала.. Її невмілість, безборонність.. може і є тим усім найкращим, що хотіла б мати у своїм портреті гаряча, поривчаста права долоня..

Сьогодні вночі побачив сокиру збоку.. Яка вона жива.. Ніби прилягла на підлогу, спочиває.. Поруч і брусок прихилився.. Яка вона завзята і уві сні.. Ні, вона не знає сну — її лезо розкраює сон.. І роса аж проступила на воронім обусі.. Удар потребує точності.. Але в останню мить вирішує сокира.. Тим часом глибина точності — бездонна.. Бездонні й глибини неточності: сокира розмахується і пролітає вільно.. Її політ — апофеоз довільності.. свободи.. Хіба можна сказати, що її лезо приземлилось максимально точно?.. Слід від удару, як зморшка на твоїм чолі.. Продовження тої давньої лінії: не тобою початої чи урваної.. лише різна товщина: точність і довільність, пряме й криве.. Точність нам дається з народженням, як от вухо чи око.. Легко.. Про неї не дбаєш.. А от довільність дуже важлива, неточність.. То в тобі говорить тоді стихія: вчора був сніг, сьогодні буря чи сонце.. Коли б’єш сокирою — заносиш її, то переступаєш у просторі за обрій, а час зупиняється.. аж поки не бахне.. Яка може бути точність, коли при ударі заплющую очі.. головне тут — не відрубати другу руку.. Часом про неї зовсім забуваєш.. А вона ж тобі у темряві весь час помагає.. Сама..

Сокира дає порив.. Вогонь.. Найбільший дар людині.. Сокира звалилась на землю, здається, з самого сонця.. І просто лежала між усякого каміння над рікою.. Решта каміння було згасле.. Людина просто підняла її.. І ніхто, може, не здогадується, що сокира — це письмо.. Її удари..

Вчора на річці бачив: прибило до берега на броді якусь довгу темну дошку чи колоду, і не одну.. Думав, увечері витягну, але не було сил.. Старі дошки приносить і приносить.. Чиї?.. Звідки?.. Я пробував витягти на сухе вже не раз.. Чорні, набряклі.. Добрі торси часто виходять з таких дощок — підібраних після того, як хтось їх викинув геть.. Темні важкі ікони.. Стара груба дошка.. Ковчег.. Левкас. А далі вже тьмяний, з домішками землі і сажі санькир висвічується вохрою і білилом.. Головне, що є найтемніше тло.. Вони йшли від темного.. Від темного до світла..