Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Від несподіванки дівчина скрикнула:

– Фу, злякав!

Проців задоволено усміхнувся.

– Куди так спішиш? – загородив він дорогу.

– Семку, пусти!

– Пущу, якщо прийдеш в неділю на танці. Прийдеш?

Палазя якщо і ходила на танці, то не через Семка, і було дивним, що він ставив саме таку умову.

– Ні, не прийду.

– Чому? – удавано здивовано запитав Проців, хоч на іншу відповідь і не розраховував.

– Заміж я виходжу, ось чому.

Палазя сказала це і злякалася. Не своїх слів, а виразу обличчя сусіда. Усміхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, і перед дівчиною з’явилося перекошене гнівом обличчя. Від несподіванки вона аж відступила на крок.

– Заміж? – прошипів Семко. – За кого? За цього голодранця?

– Ні, за Засмужного, – поправила Палазя.

– Та я про нього і говорю.

– Засмужні не бідні, і ти не маєш права називати їх голодранцями.

– А які вони? Багаті? От ми багаті, а вони… Що їхні морги проти наших! Та ти у мене купалася б у маслі, а у них будеш гарцювати з ночі до ночі.

– Не все, Семене, вимірюється моргами.

– То ти вже вирішила?

– У неділю чекаю сватів.

Проців постояв ще якусь мить, потім криво усміхнувся і відступив вбік.

– Тоді іди, – сказав він. – Але запам’ятай, що мене ви ще згадаєте і будете цілувати мені ноги.

Злякана такими словами Палазя мовчки пройшла мимо.

На Зелені свята після відправи Теодор Засмужний взяв з собою сусіда Василя – колишнього товариша батька – і з благословення мами попрямували до господи Паньків. Там на них вже чекали. У великій кімнаті за столом сиділи батьки Палазі. Сама дівчина скромно примостилася у кутку під піччю.

Більше в хаті нікого не було. Старші дочки вже повиходили заміж, а брат Дмитро саме служив у війську.

– Слава Ісусу Христу! – з порога привітався дядько Василь.

– Навіки слава! – відповів господар. – Запрошуєм, дорогі гості, сісти за стіл.

Теодор, який не любив довго тягнути ґуму, переглянувся з дядьком Василем, подивився на принишклу Палазю і з моста у воду випалив:

– Дядьку Даниле! Віддайте за мене вашу дочку!

Старий Панько, що приготувався до довгої словесної перепалки, усміхнувся у прокурені вуса, кивнув своїй жінці і лише сказав:

– А бери!

Тут занепокоївся вже Теодор. Він, зрештою, не сумнівався, що йому не відмовлять, але якось не солідно було прийти до хати нареченої і вийти від неї одразу. Навіть з позитивною відповіддю.

Але Засмужний не розгубився. Він вийняв з кишені пляшку купленої у шинку горілки, поставив на стіл перед господарем і на правах майже жениха сказав:

– Палазю, а ну діставай чарки!

Тут заметушилася і мати. Вона незвично на свої роки швидко підвелася і, кивнувши дочці, зникла за дверима комори. Поки Палазя ставила на стіл три склянки, Данило Панько уважно розглядав принесену горілку і, видно, залишився задоволений вибором майбутнього зятя.

– Ну, – сказав він, – поки принесуть щось закусити, давайте спробуємо, що ти приніс, дорогий зятю. Чи, може, не варто тебе так називати.

Він відкоркував пляшку, налив Теодорові по вінця.

– Пий!

Жених підвівся, обережно підніс повну чарку, подивився на Палазю і сказав:

– За наше майбутнє подружнє життя, Палазю!

З цими словами Теодор випив усю горілку до дна. Він взагалі-то пив мало і нечасто, але сьогоднішній ритуал вимагав.

Панько тим часом налив Василеві і собі.

– Давай, Василю, вип’ємо за наших дітей. Шкода, що Микита не дожив до цих часів.

Після першої чарки господиня принесла закуску. Закусувати було незручно, і Данило налив ще по одній.

Після другої чарки розмова стала невимушеною, зникли умовності, що існували до того.

– Ох, Теодоре! – говорив Данило. – Через тебе я втрачаю ще одного свата.

– Чому? – здивувався Василь. – Ти маєш на увазі війта?

– Та шляк би його трафив з його війтовством! – сплюнув Панько. – Ілько мене вже замучив своїм: «То коли присилати від Семена сватів?» Для своєї дочки я зла не хочу. Лише добра. А те, що із Засмужним їй буде добре, я знаю. Я про те, що Марта вже є свахою. Навіть випити немає з ким. Остання надія на Дмитра. У вас вже точно немає сестри.

За розмовами заледве не забули головного: домовитися про час весілля. Було вирішено побратися після Покрови.

Рішення середнього брата одружитися підштовхнуло Івана пришвидшити зведення власної хати. Місце для неї він вибрав поблизу батьківської, сто кроків на схід. І наступного дня після дня Петра і Павла у землю увігнали перший заступ.

Життя Теодора було розмірене по хвилинах. Робота на полі, допомога братові на будові, діяльність у Товаристві Качковського відбирали весь вільний час. Після тої пам’ятної зустрічі у школі лише декілька чоловіків залишилися з отцем Саламоном. Серед них був і Теодор Засмужний. Він акуратно відвідував різні збори, читання і настільки добре навчився читати писане російською мовою, що священик брав його повсюди, де виникала потреба показати комусь успіхи у діяльності товариства у селі.

Правда, участь Теодора Засмужного у Товаристві імені Михайла Качковського завершилася так само несподівано, як і почалася. Це сталося акурат перед самим весіллям. Як завжди буває у такі моменти, вся його увага, як і домашніх, сконцентрувалася на майбутній події. Доводилося турбуватися про все: коли різати свиню, де купити хорошої і недорогої горілки, яку замовити музику – одного скрипаля за чотири корони і дві хлібини чи трьох музик за десять корон. Саме тоді і підбіг до нього Юрко.

– Дорку! Тебе негайно кличе до себе священик! – повідомив він.

Ця новина застала Теодора за роботою на городі.

– А навіщо? – невдоволено запитав він.

– Отець казав, що до нього приїхали якісь гості і просив, щоб ти був.

– У мене немає часу на це, – відказав Теодор.

Але мама, яка працювала поруч, заперечила.

– Не можна відмовляти священику, – сказала вона. – Ти їдь, якщо треба. Але скажи панотцю, щоб не турбував тебе весь наступний тиждень.

– А… – Теодор показав на невикопану картоплю.

– Справимося без тебе, – відказав Іван. – Погода, бачиш, Богу дякувати, хороша, ще встигнемо викопати, а зараз тебе замінить Юрко.

Найменший Засмужний скривився, але не сказав нічого. А Теодор поклав реманент на землю і подався до криниці мити руки.

– Візьми бричку! – сказав вдогонку Іван. – Хто знає, наскільки затримаєшся.

За цей час Засмужні спромоглися зробити собі невелику бричку і тепер їздили до церкви як справжні господарі.

Коли Теодор під’їжджав до плебанії, сонце було ще високо. Він прив’язав коней до спеціально прилаштованої для цього випадку ворини, обтрусив себе і попрямував до будинку. На порозі його зустріла найстарша донька священика восьмирічна Іванка.

– А де тато? – запитав він.

– Тато