Читати книгу - "Велике плавання"

манить мене рукою.

Я підійшов до нього і почув, що він щось белькоче.

Я погано розумію іспанську мову і, гадаючи, що старий має якусь потребу від мене, нагнувся до нього зовсім близько. Тоді цей диявольський виплодок набрав повен рот слини і плюнув мені в обличчя. Я почув його злісний регіт.

Гнів з попередньою силою охопив мене. Я вдарив старого ногою в обличчя. У цю мить ззаду мене схопили за лікоть.

— Ловко він тебе розмалював, — сказав хтось, сміючись.

Оглянувшись, я побачив матроса з «Санта-Марії» Хуана Яньєса, прозваного Кротом. Мені не було коли зупинятися і розмовляти з ним, і я кинувся доганяти адмірала й Орніччо.

Вони вже повернули у наш завулок. Кроки їхні чітко звучали у нічній тиші. Вони голосно розмовляли, і я мимоволі чув майже кожне слово. Пан говорив гордовито і рвачко, і я застогнав від відчаю, коли зрозумів, що йдеться про мене.

— Після всього цього, — почув я, — ти сам розумієш, Орніччо, що я вже ніяк не можу його взяти на борт. Якщо про це дізнається хто-небудь з матросів, мені загрожує бунт.

— Месіре, — заперечив йому мій друг, — нас ніхто не бачив і не чув. Франческо вчинив так необачно лише тому, що хотів захистити вас від лайки негідника. Невідомо, як би той повівся, якби з любові до вас Франческо не прийняв на себе все, що призначалося вам.

Я у розпачі притулився до стіни. Земля коливалась у мене під ногами, я був найнещаснішою людиною в світі.

— Я не візьму його, — сказав адмірал. — Я залишу йому платню за чотири місяці наперед. На ці гроші він повернеться до Генуї і підшукає собі якесь заняття.

— Месіре! — вигукнув Орніччо. (І я здригнувся, так незвичайно пролунав голос мого друга). — Ви осуджуєте Франческо за необачність, але не менш необачно було брати від старого карту. Тут багато ляпають язиками, месіре, про португальців, яким ви начебто запродалися, зрадивши іспанській короні, про лоцмана, який побував на острові Антілія і якого ви задушили, перед смертю випитавши у нього таємницю, але найбільшим вашим гріхом буде, якщо ви залишите тут цього хлопця, який з любові до вас ладен на все.

Я не міг далі стерпіти. Я побіг, не чуючи під собою ніг, і зі слізьми впав адміралові в ноги.

— Месіре, — тільки й міг я пробурмотіти, — посадіть мене в трюм на ланцюг, позбавте мене їжі, але не залишайте мене!

Орніччо підвів мене на ноги.

— Ти поїдеш з нами, Франческо. Адмірал настільки великодушний, що простив твій вчинок. Необачно було тут, у цій країні, де так не люблять чужоземців, нападати на старого, — сказав Орніччо.

Оскільки адмірал мовчав, я, ще не вірячи своєму щастю, запитав:

— Чи це так, месіре? Ви справді пробачаєте мені?

— Що ти заподіяв старому? — спитав адмірал.

— Я тільки відштовхнув його з вашої дороги, месіре, — відповів я.

— Ти доторкався до нього? — спитав Орніччо.

— Я схопив його за комір, але й цей дотик сповнив мене відразою.

— Ти помиєшся негайно, — сказав мій друг, — бо це мерзенний і брудний дід.

— Він справді мерзенний, — сказав я. — Коли він гепнувся біля куща, він так жалібно закричав, що я вже пожалкував про те, що сталося. Він покликав мене, і я негайно підбіг до нього.

Орніччо міцно стис мені руку і запитав:

— Що ж ти зробив?

Несподівано мені стало невимовно соромно. Як зізнаюсь я, що зніс образу від цього ненависного чаклуна?

— Ну, Франческо, що ж ти зробив далі? — повторив мій друг.

— З лютого вигляду діда я зрозумів, що він замислив щось лихе. Тоді я вмить обернувся і побіг за вами, — відповів я.

Орніччо випустив мою руку, відкинувся назад і зітхнув так, неначе уникнув великої небезпеки.

— Цей нещасний, — сказав адмірал, — був колись великим мандрівником і багатим ідальго[44]. Мені розповідали, що він був вродливий, як Адоніс…[45]

— Месіре, — перебив його мій друг, — це було колись, а зараз його давно пора забрати геть з Палоса, бо, відверто кажучи, всі ваші матроси так чи так стикаються з ним… Ну, Франческо, — вів він далі, — йди додому і гарненько помийся гарячою водою. Казанок над вогнищем, а в вогнищі ще не погасли вуглини. Потім спакуй свої речі.

Після всіх сьогоднішніх хвилювань я, добре помившись, завалився у постіль і заснув, як убитий. Орніччо без мене вже дав лад нашим сундучкам.

Ніч промайнула, як одна мить. І мені навіть нічого не снилось. Моє пробудження вітали ясне небо і чудові темно-зелені віти дерев, які погойдувались од легкого вітру.

— Орніччо, — сказав я, — братику, все лихе минулось. Завтра вранці ми відпливаємо. Пан пробачив мені, правда ж, братику?

— Пан пробачив тобі, — відповів мій друг, цілуючи мене. — І все лихе залишилось позаду.

Частина друга
МОРЕ ПІТЬМИ


Розділ І
МОРЕ ПІТЬМИ, ЩО НЕ ЗАСЛУГОВУЄ ЦІЄЇ ПОХМУРОЇ НАЗВИ, І ВЕЧІРНІ КАЗКИ

Отже, за півгодини до схід сонця, в