Читати книгу - "Велике плавання"

п'ятницю, 3 серпня, ми зняли з якорів свій невеликий флот і, напнувши вітрила, вивели судна з неглибокого річного рейду Палоса.

Незважаючи на ранню пору, всі городяни вийшли нас проводжати. І, вже відпливши далеко за межі бухти, ми могли розрізняти червоні, білі й чорні цятки, які вкрили берег.

Від хвилювання мені так стисло скроні і горло, що я був змушений скинути берета і розстебнути коміра, але все-таки кров відчутно пульсувала в пальцях рук, і мені здавалося, що я тримаю не капелюха, а своє власне серце.

Очі мої були повні слізьми. Чого мені ще бажати? Пан тримав у руках розгорнутий стяг з зображенням Христа розп'ятого, друг мій стояв поруч мене, ми пливли в Сіпанго та Індію — країни, про які раніше я міг лише мріяти.

Пройшовшись по палубі, я не помітив жодного сумного обличчя. Як не скидалися зараз ці люди на похмурих палосців зі зціпленими зубами, які вислухують накази королівського чиновника!

Легкий попутний вітер доносив до нас запах апельсинових гаїв. Все сприяло нашому відплиттю.

Небо було того ніжного молочного кольору, якого воно набирає перед світанком. Потім на сході появились рожеві плями і попливли по воді. Через кілька хвилин все море вкрилось ніби калюжками крові. Людям, що востаннє хотіли глянути на землю, яку вони залишали, вже неможливо було це зробити — прямо над чорним берегом Іспанії зійшло сонце.

Але так важко було відірватися од рідного берега, що всі намагались дивитися назад. І хоч минула година, як відпливли, люди ще ходили по палубі, наче сліпі, натикаючись на різні предмети і одне на одного.

Вийшовши з Палоської бухти, кораблі наші попрямували на південний захід, до Канарських островів. Далі починалось море Пітьми.

Судна пливли майже поруч, ми, стоячи біля бортів, могли перемовлятися з командами «Ніньї» і «Пінти», але з цього користувався лише Орніччо, бо я погано знаю іспанську мову.

Надвечір цього дня всі три каравели зійшлися впритул, і командири «Ніньї» і «Пінти» одержали від армірала розпорядження на ніч.

Як я вже сказав, вітер весь час дув попутний, і в команди було мало роботи. Для того щоб зміцнити добрий настрій іспанців, адмірал перед вечірньою молитвою дозволив матросам розважитись.

Вони утворили коло, в середині якого танцюристи і співаки розважали всіх своїм мистецтвом. Один матрос за допомогою шпильок змайстрував собі з плаща жіноче плаття і, високо підібравши волосся, вдавав танцівницю, але адмірал, суворо насупившись, звелів йому припинити цю забаву, бо присутність жінки на кораблі — це така ж погана прикмета, як і поява кішки.

Орніччо вигадав ще одну розвагу. З «Ніньї» перекинули корабельний канат, і друг мій, закріпивши його абордажними гаками[46], взяв у руки два запалені смолоскипи і перейшов по канату на «Нінью», а потім знову повернувся на «Санта-Марію».

Сміливі могерські і палоські моряки, які ніколи не бували в балагані канатохідця, затамувавши подих, слідкували за впевненими кроками мого друга. Мушу зізнатися, що й у мене одного разу здригнулося серце. Це було, коли вітер погойднув «Нінью» і канат натягнувся, ляснувши, мов батіг… Але вже за мить Орніччо стояв на палубі «Санта-Марії». Адмірал порухом руки покликав його до себе.

Вважаючи, що пан не задоволений вчинком Орніччо, я сподівався почути різкі слова, але месір, нахилившись до мого друга, розмовляв з ним привітно і ласкаво.

— Поминулись часи, коли людина завойовувала своє щастя в бою, — сказав адмірал. — У записах мандрівників ти можеш прочитати оповіді про те, як при східних дворах люди інколи заслуговували прихильність володарів умінням танцювати або показувати фокуси. Хтозна, можливо, твоє мистецтво зверне на себе увагу індійського царя?

Адмірал промовляв це поважно й голосно, й іспанці чули його так само добре, як і я. Двоє чи троє моряків, які стояли поодаль від адмірала, затулившись руками, ледве стримували сміх, і від цього мені боляче защеміло серце.

Мені здається, що на «Ніньї» і на «Пінті» панував такий самий добрий настрій, як і на флагманському судні. Правда, синьйор Алонсо Пінсон сповістив нас, що на «Пінті» раптово зіпсувалося стерно і що, як він гадає, до цього доклали руки колишні господарі «Пінти» — Гомес Раскон і Крістоваль Кднтерро. Але, оскільки стерно було швидко полагоджено, то ні пан, ні брати Пінсони не вжили ніяких заходів щодо цих людей.

9 серпня ми допливли до Канарських островів. На Гран-Канарії нам довелося трохи затриматись, бо «Пінта» почала трішки протікати і її треба було полатати.

Поки судно ремонтували, «Санта-Марія» дійшла до Гомери, де ми почали запасати паливо, воду, а також прикупили трохи худоби — для провіанту.

Шкода було дивитися, як переганяли бідолашних тварин по хистких дошках на корабель.

Дужі і красиві — андалузької породи — воли тремтіли від жаху, ступаючи на хистку палубу. Їх помістили за перегородкою, але навіть через кілька годин вони ще жалібно ревли і нічого не їли.

Надвечір тварини трохи заспокоїлись. Із-за загородки так знайомо мені з дитинства тхнуло теплим хлівом, що я мимоволі затримався біля неї. На мій подив, виявилося, що я тут був не один. Кілька іспанців стояло біля ясел, прислухаючись до ремигання, а в старого Вальєхо на обличчі був такий вираз, неначе пін слухає райську музику.

— І ти тут? — незадоволено сказав один матрос. — Що тобі тут потрібно, лігурійцю?

— Облиш його, — миролюбно сказав Вальєхо. — Хлопець, мабуть, як і ти, з села, і йому приємно згадати свій рідний дім.

І, коли через годину ми розговорились, здавалося, що тут уже нема ні лігурійців, ні кастільців, ні каталонців, так мирно сиділи ми рядком під загородкою, слухаючи оповіді про телят, що люблять все жувати, і про свиней, які пожерли своїх дитинчат.