Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

— вигукує таксист.

— Спокійно, — я поспішно витягаю із задньої кишені джинсів Нишкову мапу і розгортаю під носом у водія. — Ось сюди, де хрестик.

— Цей хрестик зроблений незвичайною рукою! — навіщось додає Бурецвіт.

Таксист змірює його поглядом, повним сумнівів і підозр.

— Гаразд. Відвезу.

12

Тільки що встановлений намет тішить око. Поряд навалено кілька сумок, рюкзаків і велетенські валізи Мережа. Вже вечір, Бурецвіт розпалює вогнище. У сутінках іще можна розгледіти маленький старий місточок через річку. Я ще не ходила туди, але враження таке, що його давно ніхто не лагодив і кожен, хто переходить по ньому, мусить бути готовим до несподіванок. І заспокоює лише те, що ріка ця — неширока й неглибока.

На заході видніється ліс, листяні дерева чергуються там із соснами.

— Ви справді хочете, щоб я залишив вас тут? — таке питання поставив нам водій, коли закінчив вивантажувати речі просто серед степу.

— Так, — усміхнулася до нього я.

Він би міг підвезти нас і ближче до зазначеного місця, але відмовився, мовляв, його машина створена, щоб їздити по дорогах.

Тому, коли він поїхав, Мереж лишився стерегти вантаж, а найперше — свої валізи, а ми з Бурецвітом пішли шукати потрібне місце.

— Таке дивне відчуття, ніби ти дивишся фільм, а потім опиняєшся там, усередині. Чудово! — такою реплікою розродився Бурецвіт по кількох хвилинах мовчання, в якому він перебував, коли зміг охопити поглядом місцевість, що позувала колись Нишкові.

— Хоча, звісно, в цьому місці немає нічого особливого, — до дав він по деякім часі. Ми обрали пункт, із якого все навколо добре видно, позначили його великою палицею, що її шукач увіт кнув у землю, і повернулися. Десь за годину ми поперетягали речі до палиці і почали влаштовуватися.

Зараз полум’я вже тріскало і звивалося перед моїм носом. Я почувалася чудово. Чом би й ні. Я знала, що нам треба буде провести, можливо, кілька днів або трохи більше в цьому мальовничому місці, ночувати в наметі, вечорами розпалювати вогнище, насолоджуватися всією цією романтикою, а хвилюватися особливо не було про що.

Насправді ми були не так уже й далеко від цивілізації. Якщо, звісно, вважати цивілізацією невеличке селище, будівлі якого можна було розгледіти за річкою.

— Я тут віршик склав, — сказав Мереж, розгортаючи якийсь папірець. — Почитати вам?

Бурецвіт недоброзичливо глянув на нього.

— Звісно, Мереже, — промовила я.

— Гм… ну… знаєте, може, й не треба.

Бурецвіт свердлив його похмурим злісним поглядом.

— Ну добре, як ви просите… гм…

Лайно — продукт мільярдів срак, Я вже не знаю, що робити… Все йде не так, все йде не так! Хай йому грець! Не хочу жити! Лайно — на кожному узбіччі, Ідуть часи — тече лайна ріка, В одне лайно не ввійдеш двічі. Хоч можна жерти і співати, Та все — лайно, лайна багато. Скажімо, так, як-от вино, Лише смердить дедалі більше. Пишу про нього в цьому вірші. З лайна усі ми піднялися І повертаємось в лайно. Лайно воно! Мед робить бджілка, ми — лайно! Бо ми самі — таке ж лайно! Хай йому грець! Усе — лайно!

Настала мертва тиша.

— Ну як? — спитав нарешті Мереж.

— Я вражена, — чесно відповіла я.

Поет розквітнув.

— Я довго працював над цими двома рядками: «Ідуть часи — тече лайна ріка, в одне лайно не ввійдеш двічі». Довго працював, так, але ж воно того варте! — Мереж став для переконливості кивати головою.

— Як вірш називається? — поцікавився шукач.

— «Лайно».

— Угу… ну, правильно називається.

— Ти на що натякаєш? — Мереж увесь наїжачився.

Бурецвіт поглянув мені у вічі.

— Лірино, скажи йому правду. Чому ти не скажеш? Це ж лайно, а не вірш. Ти ж знаєш, ти не можеш думати інакше.

Я мовчки дивилася в його обличчя, добре знайоме обличчя з незнайомим жорстким, вимогливим виразом.

Я не знала, що мені казати.

— Це просто огидно і смішно, так? Ти ж любиш поезію, Лірино, так? Ти ж знаєш дуже добре, яка це тупість — те, що він зараз нам прочитав.

Не так уже я й люблю поезію. В іншому ж він правий. Але це жорстоко. «Нащо ти це робиш, Бурецвіте?» — хотілося б мені спитати.

— Ліринко, то скажи ти цьому недоумкові, що вірш тобі сподобався… — Мереж розгублено дивився на мене. Його геть приголомшило те, що відбувалося.

— Ну, по-перше, звідки ти знаєш, що я можу думати, а чого не можу… — почала я до Бурецвіта.

— Звідти, що ти не недоумкувата, звідти, що в тебе все нормально з головою, ось звідки! — різко випалив шукач.

— Слухай, не кричи на неї, йолопе! Якщо ти ні біса не розумієш у поезії, то не смерди тут!

— Що? Слухай, ти…

— Бурецвіте, будь ласкавий, опануй себе! — льодяним тоном промовила я.

— То ти не