Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

свята, в патосі оркестр і залунених кроків, у пронизливих звуках військових сурм він почував, що щось втратив дуже цінне, що таке потрібне йому.

Поволі до його безтурботного життя почали встрявати колючки сумнівів.

У місті, де він жив з Марією, з’явився Степан Терещук, а разом з ним, ніби довга Терещукова тінь, Дмитро Гамуз. Нове село не стерпіло їх, і вони були змушені тікати до міста, як хижаки, вишукуючи здобич. У місті вони відкрили пивну і знову спокійно робили діло собі до смаку. Вони використали для цього й Гая через Марію, коли їм доводилось діставати різні дозволи та патенти.

З цього часу і в коханні Гая появилася поразка. Марія часто почала пропадати в цій пивній, зваблена шумливим джазбандом, електрикою й безліччю відвідувачів. Гай, часто лишаючись насамоті, тепер міг подумати про все, і йому іноді ставало навіть дивно, як він відірвався від товаришів і як він не пішов на партійну перереєстрацію, як він непомітно сильно загруз.

Все частіше спалахувало в ньому бажання кинути це все і якось повернути попереднє, але він щоразу натикався на власне безвілля. А в найрішучіші моменти, коли ось вже міг зважитися на новий крок, він зустрічав кохання Марії, що знову повертало йому його розкішний полон.

Часто вечорами, коли Марії не бувало вдома, Гай лежав у себе на ліжку і, дивлячись на картину, що її купила Марія в комісійній крамниці, і нічого не бачачи, вигадував різних способів переінакшити своє життя. Йому в уяві повставали цілі романи, що здійснити їх можна лише на папері. Так, пересипаючи свою волю порошком мрій, Гай створював фантастичні проєкти, що підсолоджували дійсність.

Вдивляючись у картину, Гай починав мріяти про побут кам’яного віку і лише шкодував, що не має «мащини часу», яка б перенесла його в цей побут.

Гай вдивлявся й бачив, що фарби на картині потріскали, зблякли, припали порохом…

Темний вечірній обрій палахкотить загравою… Червоний колір напружений і темний. Почувається, що нестерпучий жар б’є звідкись із землі та обпалює небо. Сонце провалилося в безодню і там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червоні пекучі стріли летять геть у простір, освітлюючи своєю загравою небо. Відблиск заграви падає на могутні хащі допотопного лісу. Величезні дерева, міцні й чорні, як дивовижні крицеві скелі, відбивають на собі відблиск заграви. Спереду чорна прогалина порожня й темна, як вугляний склеп.

І ось раптом чути хряск і важку ходу, і от ввижається потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетеньських розмірів важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих підхоплює луна допотопного лісу, і от здається, що дихають ці кремезні чорні дерева, ці могутні крицеві скелі.

Раптом страшний рик струшує ліс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева і дрижить земля. Її трусить землетрус звуків, що видираються з пащі чудовиська. Перше чудовисько потрапило на другу величезну потвору. Крики розлютованих потвор струшують землю. Потвори сходяться, і від їхнього сопіння й тупоту стогне ліс. Клацання зубів, сердитий рев, важкі удари зливаються в чорну ворухливу масу, яку раптом обливає червона кров, що бурхливо виривається з поранених тіл. Кров парує й світиться червоним блиском, який зливається з загравою. Ї ось тепер здається, що обрій, нетри землі, ліс і потвори палахкотять гарячою кров’ю…

XIV

Мандрівка

– Гой!.. Гой!..

Сильний крик, що не був подібний до звірячого реву і мав певні форми, не позбавлені змісту, на мент сполошив балакучих папуг та дивовижних птахів, що гойдались на великих столітніх вітах дерев. Якась мавпа перескочила з дерева на дерево, чіпляючись за зручні галузки, розлютовано клацаючи щелепами. Її спокій раптово було порушено, і вона обурливо висловлювала своє незадоволення. Потім вона пронизливо, дико закричала, і їй десь з нетр відповіла друга мавпа. Далеке жалібне гавкання шакала доповнило цю лісову симфонію, що її швидко заглушили говір, вигуки та вереск орди людей, що посувалась лісом.

Величезні дерева, хащі, ліяни та густі кущі загороджували путь. Соняшне проміння ледве пробивалося крізь велике важке листя, що перепліталося вгорі й утворювало зелений намет. Яскраві плями світла гойдались на великому листі папороті, утворюючи дивовижні візерунки. Вогкі пахощі наповнювали повітря, робили його густим та задушним.

Велика орда людей посувалася лісом. Сполохані благородні олені швидко бігли вперед, ламаючи стрункими ногами папороть. Великі тінясті роги на ходу збивали сухі галузки та листя, що звисало до землі. Якийсь самець стурбовано сурмив, видуваючи повітря з легенів, він попереджав самицю, що бігла поруч. Треба було тікати. Маленькі сполохані звірки злякано ховалися в своїх норках та кущах.

Вони почували, що йде найсильніший звір, якого треба було берегтися. Навіть такі звірі, як тигр або ведмідь, і ті ховалися в нетри, не відважуючись напасти на двоногих.

Орда людей була численна, і, маючи попередній досвід, вона посувалася в певному порядку, що його додержували лише деякі звіри. Через це в будь-який момент орда могла захищатись од нападу, і ні один звір не насмілився побентежити її.

Лише з нетр кущів та папороті виблискували фосфоричні хижі очі леопарда, дикої кішки або короткомордої гієни. Швидкі, але боягузливі шакали крутилися навколо, жалібно гавкаючи й дратуючи інших звірів. Це був передовий, вічно голодний загін, що не нехтував навіть їжею із своїх приятелів.

Люди не зважали на таке дивовижне оточення, це було звичайне явище, що не могло їх турбувати. Багато більше турбували буйні рослини, що загороджували путь і що з ними доводилось воювати з кам’яною сокирою в руці.

Вдари сокири, гомін, вигуки та хряск кущів наповнювали ліс, посуваючись непереможно вперед і лишаючи по собі вузьку прогалину, що її подекуди перебігали шакали, обнюхуючи повітря та землю, де іноді можна було напнутися на смачні покидьки.

В орді людей було біля п’ятдесяти чоловіка. Це були лісові мисливці, що полювали на оленя, тура, билися з ведмедем, ненавиділи тигра та гієну і з пошаною ставилися до лева, хоча й дуже любили його шкуру. З найбільшої пошани користувався мамут. І з того часу, як він почав помітно вимирати, повага до нього зростала.

Спереду орди йшло декілька чоловіка, що відганяли хижих звірів й пробивали дорогу крізь хащі, потім ішли жінки та діти, що в шкіряних мішках несли різне господарське приладдя та поживу. Позаду та по боках ішли озброєні сагайдаками, луками та списами юнаки, що захищали дітей та жінок од несподіваних нападів.

Всі були вдягнені в звірячі шкури, але тепла спокійна погода дозволяла лише підперізуватися, залишаючи груди й спину відкритими. Засмажене, міцне,