Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » У затінку земної жінки, Олена Печорна

Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 50
Перейти на сторінку:
добитися правди, мусив, але час минав, канцелярські відписки лягали рівненьким стосиком, і здоровий глузд урешті-решт почав брати гору. Скільки б не заспокоював Франциску, за які б надії та сподівання не хапався, десь глибоко всередині все збагнув… уже. Через те, немов ранена звірина, тікав з дому, ішов, аби куди піти, лиш би очей її не бачити. Бо хіба він чоловік? Який він чоловік? Громадянин…

Потім стало гірше, хоча йому здалося, що навпаки. Пристрасті людські — це не бандит у глухому провулку, їм не треба ховатися до часу, аби наскочити враз, вони постійно на очах, видимі й цілком зримі, але від того не менш підступні. Коли це сталося вперше, — та й чи вперше, — ніхто не зауважив. Швидше за все, було свято, котресь із зимового циклу річного коловороту. Смачніші наїдки, міцніші напої, жвавіша розмова. Йому, певно, полегшало тоді, відпустило, тягар з місця зрушив, дихати вільніше стало. Захар сидів за столом й усміхався, навіть жваво жартував з ріднею, а потай роззирався довкола. Ось такий він, отчий дім. Але хіба батьків вибирають? Ні, от і він не вибирав. І хто винен, що доля причинила їх у цьому Союзі? Зреш­тою, Горбів — не край світу, а якщо розібратися, то життя є скрізь, поки людині живеться. І якось так враз добре стало, затишно, ніякого лиха тобі й думок важких. Зранку, правда, хміль минув, радість вивітрилась, а сум’яття вернулося, бо і дружину шкода, і діточок малих, особливо Марійку. Старшенька, вона все додому просилася: на коліна забереться, обійме рученятами, притулиться і питається, коли додому поїдуть. Що їй скажеш? Мовчав. Мовчки з дому йшов. Батькові підсобляв, брату, кумові, сусідам, товаришу. Своє зробить, до столу кличуть — він і сідав. Повертався хмільний, розпашілий, брав малого Іванка на руки, кликав до себе дівчаток, ліз на піч і там реготав, забавляючи. Сміявся голосно, задьористо, аж дико, так, ніби й не сміявся зовсім, а кричав. Франциска в такі миті стояла трохи віддаля і ловила кожен рух очима, ніби підтримувала руки Захара поглядом, але ніколи не переймала. Горпина ж сварилася на дурне ігрище, коли ж не помагало, гасила світло, бідкаючись, що зранку купа роботи й усім треба одпочити.

***

— Відпочивати вам потрібно частіше й не нервуватися, — наполегливо радила завідувачка відділення, а заразом робила потрібні записи в картці вагітної. Жанна сиділа, киваючи головою, — один в один пустоголова лялька. Зрештою лікарка призупинила малювання ієрогліфів, підвела очі на таку непевну вагітну й багатообіцяюче зиркнула з-під золотавої оправи. — Вісімна­дцять тижнів, шановна, це не вісім днів. Якщо ви себе не побережете, наслідки можуть бути серйозні. Поки до відділення не оформляю, сподіваюся, ви мене почули.

Жанна ще раз кивнула, подякувала й поспіхом попрощалась. Уже в коридорі, коли вдягала куртку, помітила, як зрадницьки тремтять пальці. Яке відділення? Їй додому потрібно, до дітей.

Надворі в обличчя війнуло прохолодною вологою і стало трошечки легше. Треба ж, вісімнадцяте число, а враження, що зима десь заблукала. Точно! Вісімна­дцяте. Це ж подарунками треба запастися до Святого Миколая. Зітхнула, обмотала комірець куртки вʼязаним шарфом і покрокувала до автомобіля, що чекав її на стоянці. Власне, чекав Максимів водій. На цій думці гірко всміхнулася до себе. Здається, це в Петровича жінка вагітна й двоє дітей-школяриків. Ось і зараз лису­ватий чолов’яга, завчасно помітивши її, оббігає автомобіль і відчиняє дверцята біля пасажирського сидіння.

— Щось сьогодні вас затримали, Валеріївно. Певно, здоровий козак росте.

— Або козачка.

Усміхнувся, обличчя аж просвітліло й стало круглішим від сонця.

— У самого дві. Знаю, що це таке. Доведеться Васильовичу розкошелюваться на туфлі, сумочки й помади.

Жанна неочікувано для себе розсміялась отим безтурботним сміхом майбутніх матусь, коли всередині сховала загадку, а всі довкола думки гадають і шифри розгадують.

— Ваші, певно, уже на побачення бігають, бо наша для помади ще замала.

Чоловік зачинив дверцята, обійшов автомобіль і плюхнувся у водійське крісло, усе ще блаженно всміхаючись.

— Не кажіть, Валеріївно, тепер такі часи, що воно ще в памперсі, а вже губи малює.

— Точно! Петровичу, та ви геній. Тепер святий Миколай знає, що Варварі подарувати.

Геній задоволено погладив себе по лисині й змовницьки підморгнув.

— Не тільки. Він знає, де той скарб у Куликівці можна купити.

Якихось пів години — і справу зроблено, коли хтось тобою переймається і щиро опікується. Жанна йшла до будинку й дивувалася, як мало, виявляється, і водночас як багато потрібно жінці для щастя. Петрович порпався біля хвіртки й бурмотів, що треба б мастила машинного на завіси капнути.

— Завтра зроблю, Валеріївно. Не почуєте, буде німа й слухняна, наче моя жінка.

Отак, жартуючи, ніс до хати пакунки з подарунками, бо перед тим устиг насварити її, коли поривалася схопити ношу святого Миколая. Тепер Жанна слухняно притримувала двері відчиненими й тихо, по-світлому заздрила його дружині.

— Ось і диво притупцяло. Сховайте тільки добре, а то знайдуть раніше положеного. Ці сучасні діти наче ходячі радари. Ось тут покладу, а продукти — на кухню. Ніби все. Безцінний вантаж доставлено. Відпочивайте, Валеріївно. Справді. А то як не подивлюся на вас, так і хочеться шашличком почастувати. І моя Іванівна зраділа б гостям.

— Спасибі. Навіть не сумніваюся, що ваш ша­шлик — то шедевр.

— А я Васильовичу натякну, бо за роботою все чисто проґавить. Усе, біжу. Вам відпочити треба.

Деякий час дивилась у вікно й вдячно всміхалась услід малознайомій людині, аж доки Петрович не пере­стрибнув останню калюжу біля хвіртки й не зник у своєму «дбайливому» всесвіті. Треба ж — здавалось би, дрібничка, добре слово, а тривоги розвіяло, ніби зігрілася ним, щоправда, зсередини. Помила руки й почала розкладати куплене по поличках у холодильнику. Вистачило лише на молоко, сир та яйця, воно й не дивно. Сьогодні вже тиждень, як вони з Максимом мовчать, якраз від Вариного дня народження. Зранку, правда, мусили перемовитися кількома фразами про черговий огляд, чоловік навіть про всяк випадок виділив тисячу «на вітаміни». Що ж, цієї суми вистачило на найнеобхідніші продукти й святкові подарунки, головне тепер — встигнути їх сховати. Узяла до рук пакунок з дитячою косметикою, в іншому — футбольний мʼяч, бо Ванько такий давно хотів, задоволено всміхнулася, зайшла з тим скарбом до вітальні й озирнулась. Шафа. Точно. Верхня полиця. Туди не полізуть. Відчинила дверцята — зависоко, але то ж надійно, миттю стала навшпиньки, потягнулась угору й рвучко закинула пакети на верхню — абсолютно порожню — полицю. Жанна чим завгодно могла поклястися, що полиця була порожня, однак звідти на неї раптово й геть неочікувано зіскочила… темрява.

Отямилась на підлозі. Хтось нервово термосив її за плечі й раз по раз злякано схлипував:

— Мам… Мамочко, уставай. Не лежи на підлозі — змерзнеш.

***

Горбів кутався в сніги, потріскували лютневі морози. Холоди не відступали, хоча дні довшали, а зима хай поволі, однак старішала, перетікаючи в зародки майбутніх бруньок. Усе частіше й частіше випадали по-справжньому сонячні дні, коли передчуття весни дзвеніло в повітрі настільки виразно, що, здавалось, її можна вдихнути. Франциска щоранку виходила на подвір’я і пильно вдивлялася в небо, ніби звіряла йому свою таїну й сподівання. Маленька беззахисна жінка серед снігів нагадувала

1 ... 20 21 22 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У затінку земної жінки, Олена Печорна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У затінку земної жінки, Олена Печорна"