Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

перелітну пташку, котра ось-ось має злетіти у височінь, щоб назавжди зникнути за обрієм. Тільки чомусь не зліталось.

Її життя нагадувало сон, і, щоб якось його перебути, жінка заколисувала все зайве: думки, почуття, здогадки. Воліла не помічати й не чути очевидного. Мог­ло видатися дивним, але до умов сільського побуту та неспішного плину зимових клопотів австрійка звик­ла. Хіба коли писала листи матінці, шкодувала не так себе, як дітей, особливо дівчаток. Маленький Іван зростав там, де й народився, і не знав іншого життя. У Фанечки спогади про Австрію зринали час від часу, мов яскраві спалахи, а от Марійка сумувала по-спра­вжньому, часто просила, аби їй показали листа від бабусі Барбари, а потім ховалася з ним на печі або в закутку й подовгу роздивлялася світлину, на якій чемно всміхалися всі жінки з родини Цайтлерів.

— Мамо, а ми скоро додому поїдемо? — запитувала, коли опинялася сам на сам, довірливо горнулася до Франциски й обіймала матінку за стан.

— Скоро, рідна, скоро. Щойно потеплішає.

А воно й теплішало, шкода тільки, що не на серці. Серце гризота мучила, сум’яття і страх. Як не старалася здогадки глибше сховати, передчуття притлумити, правда однаково гору брала.

— І що, що в Україні? Думаєш, не обживуся? Сімʼї не прогодую? — чи дорікав, чи звинувачував, чи сам себе картав — не знала. Уже не могла зрозуміти, бо не впізнавала. Захар схуд, погляд гострий зробився, мов лезо, страшно зайвий раз очі до чоловіка підвести. Рухи нервові, швидкі, постава… та вона вже й не пам’ятає, щоб він рівно спину тримав чи плечі розправив. Ніби хто до землі його пригнув, рідної горбівської земельки, котра кликала, просилася, у сновидіннях звала, а нині путами привʼязала такими, що годі з місця зрушити. Брилою на груди лягла й чавить.

— У травні поїдете. Зимно ще, поки не пущу. Та й малий підросте трохи.

Не перечила, мовчала, як мовчать дерева взимку, от тільки… себе боялася. До крику. Бо як це… сина лишити? Скарб свій, життя своє, золотаве диво, рятунок? Хлопчик ріс потішним і таким схожим на братика, що іноді Францисці дух переймало, а тілом ішли невидимі хвилі тепла й безмежної, неозорої вдячності. Жінка підхоплювала малого на руки, гаряче притискала й виціловувала кожну рисочку, кожну складочку й волосинку. Це ж, виходить, небо їй синочка вернуло, а вона його вдруге лишити збирається? Ні, ще побуде тут, перебуде, зачекає і вижде.

Що ж, діждались. Справжнє тепло прийшло одразу й так затято, ніби вирок. Село старанно чепурилося, вбираючи сади в ніжний квіт, гуло бджолиними роями, стелило килими молодого різнотравʼя і задивлялось у пронизливу блакить — усе одно що браму неба відчиняло. Може, так воно й було, адже тепло прийшло не в травні, як очікували Пономаренки, і навіть не на початку літа, а день у день їхньої «річниці». Рік тому, рівно рік, як Франциска стала на українську землю, а наче вічність у серці пролягла. Скільки прожито й пере­жито, вистраждано, викохано — стачило б на окрему жіночу долю, а вмістилося в один-єдиний рік. Франциска розуміла всім своїм єством, кожною клітинкою відчувала: якщо не зараз, то вже ніколи.

— Мамо, годі вам голосити. Хай поїдуть, а там видно буде, — заспокоював матір Захар, хоча сам третю ніч не спав. Лежав собі колодою поряд із дружиною, слухав її дихання, убирав тепло, запах, а торкнутися не міг, усе одно що мрець у труні. — Івана он Палажка доглянути поможе. Перебудемо якось. Успокойтесь.

Горпина синові кивала, а в грудях наче сто голок встромили. Батько, Василь її, запрягав коня й понуро мовчав. У воротях схлипувала Палажка, Іван віддаля топтав кирзовим чоботом молоду кропиву, а Марійка з Фанечкою, обійнявшись, сиділи на підводі й боялися поворухнутись. Світ ось-ось мав розчахнутися навпіл.

— Палажко, доню, іди глянь… Може, поміч треба?

Невістка чи не вперше за життя відмовилася коритись: ноги не несли. Десь там, в українській хаті, мати востаннє годувала сина, тулила до грудей і цілувала личко — солоне, наче долю.

— Фаню, ходім. Чуєш? Лиши його мені. Ось так, іди сюди, наш золотенький, іди до хрещеної.

Дитина всміхалась, буцала ноженятами й безтурботно хапала пальчиками ситцеву хустку в хрещеної на голові. Палажка похапцем утирала сльози.

— Ось так… Матінка скоро повернеться. Ми її тут підождем.

А наостанок ревно поцілувала руки, які знову й знову тягнулися до сина.

— Їдь…те… з Богом.

Бог вивів за село, далі — криком став, пронизливим дитячим криком. І скільки їй не говорили, як не запевняли, що плач їй лише увижається, чужинка на ходу зіскочила з підводи і, як була, побігла… уже додому.

Пускаючи коріння

Під сонце сліпуче,

під роси, рясніші поту,

під сонні дощі, що шумлять про жалкі жалі,

вона виставляє барвисту і юну вроду,

а душу, вже сиву, ховає —

в твердій землі…

Наталка Фурса. Квітка

У палаті виразно пахло мандаринами, ліками й засобами дезінфекції. Ліжко скрипіло, коли вона переверталась, однак Жанна тому несказанно раділа, бо два інші багатозначно порипували — тверда поверхня й простенькі матраци обіцяли «підвищений» комфорт. З дня її авральної госпіталізації минув тиждень, тому жінка почувалася тут ледве не старожилом — звикла і до звуків, і до запахів, і до людей. Першу добу, щоправда, противилася та ревно просилася додому, до дітей, аж доки завідувачка відділення Анжела Анатоліївна не пригрозила ін’єкціями заспокійливого.

— Сподіваюся, грудних немовлят удома нема? От і чудесно. А школярикам батько вже якось раду дасть, повірте. Не переймайтесь і відпочивайте. Це зараз головне для малюка.

Прозріння прийшло не одразу. Жанна не випускала мобільний з рук і раз по раз набирала дітей, заперечуючи необхідність бути не з ними. За вікном над оголеними кронами дерев кружляли крикливі чорні тіні, коли звідкілясь, неначе з неба, спустився святковий дзвін. На ту мить у палаті нікого не було, окрім Вічності, і маленька земна жінка раптом, несподівано для самої себе так виразно усвідомила, ким насправді ризикує, а збагнувши, кілька днів поспіль боялася прибрати руки із живота. У прямому сенсі слова. Ото вмоститься в скрипучому гамаку, живіт обійме, щоб, бува, нікуди не подівся, і спить. За час перебування в стаціонарі, мабуть, наспала на місяць уперед, відпочила й нареш­ті по-справжньому прийняла цінність життя в собі. А сього­дні вранці, під час чергового огляду, завжди чимось стурбована завідувачка задоволено всміхнулась:

— Якщо так далі піде, Васильович дружину додому забере… Новий рік зустрічати.

І ось уже пів години Жанна спостерігає, як із сірої височини грудня прориваються поодинокі білі цяточки, мов обіцяють скорий прихід не лише календарної, а й справжньої зими. Невже й справді за якихось чотири дні Новий рік?

— Як я додому хочу… — скиглило поряд молодесеньке дівча, а заразом чистило символ новорічних свят — духмяну мандаринку. — Там Сашко мій.

Це Віка. Її привезли позавчора, і дівчина одразу ж стала наймолодшою пацієнткою їхньої палати, хоча чому лише їхньої? Усього відділення загалом.

— Віко, ти б визначилася, куди більше хочеш. Додо­му чи до свого Ромео? — цікавиться ще одна сусідка по палаті. Людмилі за тридцять, її вагітність вистраждана та довгоочікувана, тому жінка