Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

Глава 11. Пробачення

Очікування — інколи це відчуття набагато складніше, ніж кудись поспішати або запізнюватися. Коли не знаєш, що на тебе чекає через хвилину. Коли стрілки годинника рухаються в уповільненому ритмі, а ти, навпаки, хочеш пришвидшити час, аби скоріше дізнатися «вирок».

Мелісса сиділа в ординаторській, адже колеги змогли вмовити її встати з підлоги й поки відкласти всі справи. Дві склянки кави стояли недопитими на столику. Медсестри приходили навідати, чим тільки сполохували стривожену душу, бо кожного разу, коли двері відчинялися, вона тремтіла, думаючи, що прийшли з новинами про Томаса.

— Докторе Фостер?

У кімнату зайшов Ліам Грін. Він став поруч біля диванчика, мить подивився згори на Мел, а потім присів поруч, кладучи руку на її плече.

— Не хвилюйтеся! Його життю нічого не загрожує.

— Як він? — вона посунулася, даючи натяк, щоб не торкався до неї.

— Струс та термічні опіки, форма врятувала від сильного ураження. Але… від падіння зламані ребра, ще й на додачу балон був позаду на спині…

— Кажи, не знущайся… — повернулася до нього обличчям, стискаючи від страху кулаки.

— У нього травма хребта. Коли стан буде стабільним, зробимо всі необхідні обстеження, а також процедури, які відновлять…

— Що відновлять? — Мелісса підскочила з дивану й затамувала подих, дивлячись на Ліама.

— Рухливість нижньої частини тіла, — тихо відповів терапевт, підводячись до неї та підходячи: — Мел, він не відчуває ніг.

— Томас прийшов до тями? — ніби ошпарена, відсахнулася вір рук чоловіка, що тягнулися її обійняти. — Чому одразу про це не повідомив? Навіщо тягнув час? Я хочу його побачити! Негайно!

І вона кинулася до дверей, але Ліам перехопив її під лікоть, зупиняючи:

— Стій, не можна! Він слабкий, потребує відпочинку!

— Ні, він потребує мене! — підвищила голос. — А ще раз мене торкнешся — руки переламаю…

Грін всміхнувся, підіймаючи руки до грудей та відпускаючи Меліссу.

Вона не мала терпіння їхати ліфтом, тому побігла сходами на інший поверх. Хотіла скоріше побачити Тома, поцілувати та обійняти. Почути його голос і, можливо, навіть якийсь жарт про те, що сталося.

Заходячи в палату реанімації стримувала сльози. Підійшла до ліжка, роздивляючись обличчя коханого. Очі були заплющені, а дихання — повільне й важке.

— Я знову відчуваю, як ти на мене дивишся, — прошепотів він і закашлявся.

— Томасе… — торкнулася руки, сльози неслухняно потекли по щоках.

— Тобі не личить плакати, — розплющив очі, втомлено глянувши на Мел. — Ти мусиш подумати про розлучення.

— Що? Що за дурниці? А-а… Ну, так… Ти ж голівонькою добряче вдарився, от і мелеш усілякі…

— Нісенітниці, — легенько всміхнувся й спробував стиснути її пальці, але сил не було. — Я не відчуваю ніг. Навіщо тобі чоловік-інвалід?

— Ой, — висмикнула руку та підійшла до вікна, ставши до нього спиною.

— Що, Мел? Я кажу цілком серйозно!

— Замовкни, — обернулася, плачучи. — Ти мене так легко не позбудешся!

— Я у всьому винний… — губи затрусилися, тому Томас знову заплющив очі.

— Ні! Навіть не думай більше так говорити!

Мелісса взяла стілець коло стіни й, поставивши біля ліжка, сіла поруч з Томом, кладучи голову в його долоню.

— Я знаю, Мел…

— Ні! Годі! Благаю…

— Те, що сталося — моя провина. І ти всі ці роки жила з цією думкою.

— Не треба про це, Томе!

— Треба! Давно треба! Я винний, що тоді повіз її до школи, а не повів на автобус. Якби…

— Томасе, ні! — ледь не закричала, відсахнулася й закрила обличчя долонями.

— Так, Меліссо! Так!

— Я давно відпустила це, — пробубоніла, не прибираючи рук від губ.

— Ні, не відпустила. Ти ці роки звинувачувала мене, тому шлюб був на межі. Тому були ті сварки й докори. Боялася зізнатися і собі, і мені, що в загибелі нашої доньки винний лише я.

— Винний не ти! Винен той водій, який врізався у вас!

— Це ти зараз так кажеш… — скупа чоловіча сльоза скотилася з вій. — Я хотів відвезти Лізу до школи, я посадив її попереду! Я не встиг вивернути кермо, бачачи, як збоку летів автомобіль прямо на пасажирські двері. Я… Тільки я…

Два роки тому сталася аварія, яка забрала у подружжя Фостер семирічну доньку Лізу. Отримавши важку травму голови та численні перелами й забиття тіла, дівчинка померла на шляху до лікарні. Томас теж був поранений, але його життю нічого не загрожувало.

Після похорону, не впоравшись з емоціями, Мел і Том сильно посварилася, і він на кілька тижнів пішов з дому, оселившись у найманій квартирі, в іншому районі міста. Усі поради — звернутися до психолога та опрацювати втрату, Мелісса відкинула. Обидвоє закрилися в собі й не розмовляли майже місяць. Коли Том першим зробив крок до примирення, дружина погодилася, адже більше не могла знаходитися на самоті у будинку, де все нагадувало про колишнє щасливе життя: фотографії та дитячі малюнки на холодильнику, іграшки на дивані й сміх, якого не стало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍