Читати книгу - "Омана, Яна Янко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
Аян підкрався до каюти батька Вільяма, діючи з грацією і спритністю. Він знав, що вони зараз були у ресторані де їх мали відволікати Хлоя та Брендон, тому час і місце були ідеальними для його задуму. Діставши відмичку, Аян швидко відчинив двері та тихо проник у приміщення. Кімната була напівтемною, освітленою лише м'яким світлом, що просочувалося крізь фіранки.
Аян обережно зачинив за собою двері, намагаючись не створити зайвого шуму. Він швидко оглянув кімнату, його очі перебігали з одного об'єкта на інший, шукаючи щось конкретне. Меблі стояли на своїх місцях, усе виглядало акуратно. Він підійшов до письмового столу і почав шукати там. Папери, книги, декілька невеликих коробок – усе це він обережно переглянув, намагаючись не залишити слідів.
Раптом Аян почув кроки у коридорі. Його серце застрибало в грудях, але він зберігав холоднокровність. Вільям. Він швидко озирнувся, шукаючи місце для схованки. Його погляд зупинився на невеликій шафі, розташованій біля дверей до ванної кімнати. Аян швидко відчинив шафу і втиснувся всередину, затамувавши подих. Він обережно зачинив дверцята, залишивши лише невелику щілину, через яку можна було спостерігати за тим, що відбувається у кімнаті.
Вільям тихо відчинив двері та увійшов до вітальні. Аян дивився, як хлопець обережно проходив кімнатою, його обличчя було напружене і зосереджене. Вільям почав оглядати меблі, перевіряти кожен куточок, кожну деталь. Його рухи були плавними, але в очах читалася тривога. Аян спостерігав за ним, притискаючись до задньої стінки шафи, відчуваючи кожен удар власного серця.
Коли Вільям підійшов до ванної кімнати, Аян скористався моментом. Він повільно вийшов із шафи, не створюючи жодного шуму, і обережно прослизнув до вихідних дверей. Вільям, здається, нічого не помітив, занурений у свої думки. Аян обережно відчинив двері, і його тіло злилося з тінями коридору.
Зовні він зупинився і почув, як Вільям закликає когось у кімнаті, але у відповідь лише гучна тиша. Аян тихо зітхнув з полегшенням. Він відступив у коридор, відчуваючи, як напруга поступово спадає. Однак, побачивши, що Вільям йде у його напрямку, він зрозумів, що час діяти інакше. Піднявши комір свого чорного плаща, Аян зник у тіні, залишаючи за собою лише легкий подих вітру.
***
Зайшовши до своєї каюти, Вільям пройшов усередину вітальні, де панувала напівтемрява і спокій. Він повільно сів у м'яке крісло, відчуваючи, як його тіло занурюється в обійми м’яких подушок. Відкинувшись на спинку, юнак заплющив очі, намагаючись знайти хоча б трохи розради від нескінченного потоку думок, що бурлили в його голові. Голова боліла від напруження і стресу. Він зрозумів, що потрібно знайти спосіб заспокоїтись – випити чашку ромашкового чаю і насолодитися чимось солодким.
Посидівши кілька хвилин, відчуваючи, як напруга поступово спадає, Вільям глибоко видихнув, наче випускаючи всю втому і тривогу. Він підвівся, закрив за собою каюту і рушив до ресторану. На цей час тут не було ні душі, що давало йому можливість вибрати будь-який столик. Вільям вибрав місце біля сцени, де вони з Крісом провели минулий вечір. Він замовив собі ромашкового чаю і шматочок бісквітного тістечка з карамеллю.
Смакуючи десерт, Вільям відчував, як ніжна карамель тане в роті, змішуючись з легким і повітряним бісквітом. Взявши в руки гарячу чашку чаю, і зробивши ковток, Вільям блаженно заплющив очі, відчуваючи, як тепло наповнює його зсередини, розливаючись по всьому тілу.
Відклавши чашку, Вільям задумався про Кріса. Його думки повернулися до їхніх зустрічей, до тих миттєвостей, які вони провели разом. Що він зараз робить? Вільям не знав, де розташована каюта Кріса, тому не міг навідатися до нього. Але він був упевнений, що вони неодмінно знову зустрінуться.
Випивши чай, Вільям відчув, як головний біль поступово відступає, залишаючи лише приємну легкість у тілі. Здавалося, теплий ароматний напій розчинив усі тривоги, що нагромадилися протягом дня. Йому стало набагато краще, і думка про те, що він може випадково заснути за столиком у ресторані, спонукала його до дії. Вільям повільно піднявся зі свого місця, відчуваючи, як його тіло оживає після короткого відпочинку, і, попрощавшись із затишним куточком, вийшов із ресторану, спрямовуючи свої кроки на палубу, де він вирішив провести час до обіду.
Погода на палубі значно змінилася. Сонце, яке ще недавно дарувало своє тепле сяйво, сховалося за похмурими сірими хмарами. Вони тяжко нависали над горизонтом, надаючи небесному простору похмурого вигляду. Це дещо пригнічувало настрій Вільяма, але водночас створювало особливу атмосферу для роздумів. Палуба була майже порожньою, що давало можливість насолодитися самотністю і тишею.
Він підійшов до поручнів і, спершися на них, вдивлявся у далечінь. Океан, що розкинулося перед ним, здавалося нескінченним, хвилі м'яко плескали об борт корабля, створюючи заспокійливий ритм. Раптом повіяв холодний вітер, він був пронизливий, наче вістря льоду, що проникає до кісток. Вільям здригнувся від холоду, усвідомлюючи, що тонка футболка зовсім не захищає його від пронизливого вітру.
Зрозумівши, що довго не зможе тут залишатися, він зробив глибокий вдих, наповнюючи легені свіжим морським повітрям, і, затримавши його на мить, відчув, як цей ковток свободи та прохолоди оживляє його зсередини. Потім він повільно повернувся, вирушаючи назад у внутрішні приміщення корабля.
Йдучи просторим коридором, Вільям опустив голову і зосередився на своїх думках, не помічаючи нікого навколо. Коридор був майже безлюдним, і його кроки відбивалися від стін, створюючи ритмічне ехо. Він ішов, поглинутий своїми думками, коли раптом зіткнувся з кимось.
– Ох, вибачте, я вас не помітив, – схвильовано почав Вільям, відступаючи на крок назад. Його серце забилося швидше, коли він усвідомив, що натрапив на когось.
Вільям підняв погляд і зустрівся з глибокими блакитними очима, які були повні тепла і доброзичливості. Точно, він упізнав цей колір – перед ним стояв Кріс, його обличчя сяяло щирою усмішкою.
– Кріс? Привіт! – здивовано вигукнув Вільям, не вірячи своїм очам.
– Привіт, Вільяме. Як ти? – запитав Кріс, дивлячись на нього з теплим зацікавленням.
– Чудово, просто прекрасно, – відповів Вільям, відчуваючи, як його серце наповнюється радістю.
Кріс легенько кивнув, його усмішка стала ще ширшою.
– Радий це чути. Ти куди прямуєш?
– Я йшов до своєї каюти, щоб трохи відпочити, а ти? – Вільям намагався стримати хвилювання, але його голос видавав легкий трепет.
– Я думав піти на палубу, подихати свіжим повітрям, але здається, що там стало прохолодніше, – відповів Кріс, кидаючи погляд у напрямку палуби.
– Так, ти маєш рацію, там справді холодно, – Вільям глянув на годинник, який висів на стіні, і раптом зрозумів, що до обіду залишилося зовсім небагато часу. – Через десять хвилин почнеться обід. Може, підемо разом?
– Звичайно, з радістю. Ходімо, – Кріс кивнув і вони рушили коридором, ідучи пліч-о-пліч.
Їхні кроки відлунювали в просторому коридорі, створюючи відчуття спокою і затишку. Вільям не поспішав порушувати мовчання, для нього була важлива сама присутність Кріса поруч.
Підходячи до ресторану, вони все ще не порушували тиші, але ця тиша була не обтяжливою, а, навпаки, наповненою прихованими емоціями та взаєморозумінням. Вільям відчував, як його серце билося в унісон з кожним кроком, і кожен погляд, яким він обмінювався з Крісом, наповнював його душу теплом і радістю.
Зайшовши до зали ресторану, Вільям одразу помітив, як його батько дивився на них з Крісом дивним, майже підозрілим поглядом. Це здивувало хлопця, але він намагався не звертати на це уваги. Він дуже хотів, щоб Кріс залишився і пообідав разом з ним і батьком, але Кріс ввічливо відмовився, зазначивши, що вже домовився зустрітися з Саллі та Едом. Він пішов до столика, за яким вони вже чекали.
Вільям сів за свій столик і почав їсти, намагаючись не звертати уваги на зміни в атмосфері. Його батько більше не дивився на нього тим дивним поглядом, але тепер його увага була зосереджена на Крісові. Це насторожило Вільяма. Чому батько так пильно дивиться на Кріса? Може, він його знає? Але як це можливо, якщо вони ніколи раніше не зустрічалися? Вільям вирішив не замислюватися над цим і повернувся до свого обіду, намагаючись викинути всі ці думки з голови.
– Цей чоловік, з яким ти прийшов, це Кріс? – запитав батько, відриваючись від своєї тарілки.
– Так, це він, – підтвердив Вільям, намагаючись не показувати свого занепокоєння.
– Ясно, – коротко відповів батько і продовжив їсти, занурившись у свої думки.
Коли Вільям доїв свій обід, він піднявся зі свого місця і попрощався з батьком. Він відчував невидиму напругу, але вирішив не надавати цьому значення. Перш ніж вийти з ресторану, він швидко оглянув зал, шукаючи очима Кріса, але його вже не було.
Повернувшись у свою каюту, Вільям нарешті відчув полегшення. Зайшовши всередину, він закрив за собою двері та глибоко вдихнув, наче звільняючись від напруги, що накопичилася за день. Він повільно пройшов до дивана і сів, відчуваючи, як його тіло занурюється в м'якість. Він ліг, заплющив очі та відчув, як хвиля втоми накочує на нього, поглинаючи в обійми сну.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Омана, Яна Янко», після закриття браузера.