Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

- Ні… Просто... в мене скоро побачення! – видає мені оцю новину і я просто застигаю з щелепою, яка вже об підлогу вдарилась. ЩО?! Мені не почулось? Здається потрібно визивати машинку, а то такі галюцинації, то занадто.

- А… З… - намагаючись якось задати питання, виходить тільки абетку згадувати. А в голові вже обідня перерва.

- Не старайся, я розумію, що ти здивований. - з посмішкою додає і на секунду прикриває очі.

- М’яко кажучи. – нарешті видавив з себе і присів на стілець, бо не хочеться ще впасти від таких заяв. – Я чекаю подробиць.

- Ну… - він почервонів і відвів погляд. Це точно той Вакула якого я знаю?  Якщо хтось думав, що оця підробка проканає, то він помилився з налаштуванням. – Я зустрів своє кохання. – А ні. Це навіть не копія. Хтось брак підсунув. Точно!

- Кохання? А вибачте, як давно?

- В той місяць коли ти зник. – він посміхнувся і прикрив очі. – Ми познайомились на одному заході. Була ярмарка…

От стоп! Ярмарка? Схоже я пропустив частину життя. Коли це Вакула почав ходити на ярмарки? Та він їх з дитинства десятою дорогою обходить, бо щось йому там колись не сподобалось. А тут з власного бажання? Все таки треба глянути його медичну карту. Десь він «поцілувався» з чимось важким.

- Я повинен був зустрітись з партнером, а тут вона… Якщо чесно просто застиг. От побачив і щось в серці стукнуло. У тебе таке було?

- Жартуєш? – я дивився на нього, наче на ідіота. Він себе чує, чи він всі мізки розгубив? Хоча б хто казав. Так, Юстин?

- А, ну так. Юстина… Я вже про неї і забув. - промовив розмірковуючи, а потім знову ця його задоволена посмішка. 

- Так, друже, ти мене лякаєш. Коротко все розповіси, щоб я тут не почав викликати білі халати.

- Заспокойся. – він говорив настільки спокійно і врівноважено, а раніше б в мене вже щось полетіло за такі жарти. Точно з розумом розпрощався. – Просто, якщо чесно… Ти її бачив теж. Вона живе поряд з магазинчиком, в якому працює Юстина.

- А. Зрозуміло. Пішов викликати. – почав вставати, але те, як він стукнув по столу, змусило затриматись.

- Та зупинись ти!  - вперше вигукнув за цей час. От тепер впізнаю. Залишаюсь. – Я, думаєш, клоном влаштувався? - на це я хотів відповісти, але він не дав, продовжуючи - Це просто виявилось набагато більше, ніж просто закоханість. Це істинне кохання. І вона дійсно неперевершена. У нас стільки спільного!

- От лише питання. - підняв руку, натякаючи на те, щоб він дав мені висловитись, швидко сформулював питання, -  Нащо ти мені мізки через м’ясорубку кожен день пропускав, якщо в тебе все так чарівно?

- Мені нічого тобі відповісти. - він потиснув плечима і покрутився в кріслі. - Після того, як дізнався, що Юстина кохає тебе, вже зрозумів, що далі нам разом не бути, але десь все таки було трішки… - він замовк, при цьому крутячи рукою, наче підбираючи більш вдале слово, -  не можу підібрати слова, загалом ви ж і так разом. Так що мир?

- Я б тобі відповів… - тяжко зітхнув і махнув рукою, все таки ризикнув. Взяв зі столу чистий аркуш паперу, під лунаючи питання мого колишнього шефа, написав чергову заяву. – Підпис тут і тут. – ткнув пальцем, коли простягнув йому вже офіційний документ.

- Добре – на диво, він дійсно його підписав. Все так просто? Не може бути.

- То, мій останній робочий день? - Я дивився на свою підписану заяву про звільнення і не міг зрозуміти, чи не жартують зараз надімною.

- Він вже був. Зарплату ти звісно отримаєш, але по суті працювати сьогодні тобі вже не має сенсу. - він розвів руками і опершись спиною о спинку крісла, подивився на свій телефон, який лежав на столі. - Десь я навіть радий, що ви з Юстиною разом. - він посміхався і виглядав по справжньому щасливим. Навіть ніяково стало від своїх слів до цього.

- Я... - хотів було щось сказати, але всі слова були зайві. Ми вже обоє знайшли своє щастя. Так нащо згадувати хто кому до цього подобався і розбиратись з цим? 

- Так... - він зітхнув і піднявшись зі свого місця, обійшов стіл. - Хоч ти вже "вільний птах", але сподіваюсь друзями залишимось? Сходимо якось разом зі своїми коханими кудись?

- Чому б і ні. - піднявшись, простягнув руку. - Ти і надалі мій друг. Але якщо будеш починати телефонувати по дрібницям, то попереджаю, що в одну мить просто слухавку перестану брати.

- Знаю. - потиснув руку, додав, - Останній раз я вже не зміг до тебе додзвонитись, але добре, що знайшов твій другий номер.

- Я вже здогадався. - посміхнувшись, подивися на годинник, - Мені вже час. Я обіцяв повернутись раніше. 

- Юстині привіт. І до речі, а що тепер робити будеш?

- В сенсі?

- Про роботу... Ти ж тільки що звільнився.

- А, ти про це. - посміхнувся. - Якщо чесно, під час того як я на тебе працював, паралельно ще відкрив зі знайомим бізнес. І він таки вдало йде.

- От... А мені сказати? - він зітхнув, а потім махнув рукою. - Добре, йди вже, а то Юстина довго чекає вже напевно.

- Угу. Бувай. - але перед тим к вийти, вирішив все  таки запитати те, що не встиг у Юстини, тому зупинившись в дверях, розвернувся. - А чого ви вчора були у Юстини? Наче свят таких не було...

- А, через це не хвилюйся. - він сів за свій стіл і додав. - У Остапа просто з'явився не поганий такий привід. Інвестор запропонував йому вийти на новий рівень. Скоро вже в усіх містах буде його крамничка. Ти б бачив, як він був радий. Ми це весь вечір вислуховували.

- Зрозумів. - посміхнувся і кивнув. - Тоді зайду якось до нього, привітаю.

- Зайди. Але краще з Юстиною, а то він тобі ще нагадає про те, що ти його не послухав і до квітки його підійшов.

- Ух... не нагадуй. - замотав головою, а потім закриваючи двері, додав. - Бувай.

Попрощавшись, я вийшов з кабінету і зітхнув з полегшенням. Тепер точно можна відпочити. Ідучи до машини, я почав відчувати таку легкість, наче весь тягар кудись зник. Тиша, що панувала навколо дарувала радість. І ще дякую Віару, що він залишився в дома і мені не треба зараз вислуховувати його коментарі з приводу нашої розмови з Вакулою.