Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

— Я зовсім його не розумію!  

— Ви про що, панно? — насторожився Володимир.  

Я глянула на нього, але навіть не намагалася пояснити. Просто мовчки розвернулася й попрямувала в бік своєї кімнати.

Девʼятий день мого перебування в маєтку розпочався так само, як і майже всі попередні. О пів на сьому мене розбудила Вілена, а далі — сніданок, заняття, ще один день, сповнений обов’язків, яких я не просила.  

Я, як завжди, сіла за стіл навпроти вікна і мимоволі повернула голову в бік. Радимира видно не було. Чи повертався він вчора додому? Чи блукає десь? 

Я прожила в його домі цілий тиждень, але майже нічого про нього не знаю. Невже після весілля нічого не зміниться?  Або, може, взагалі варто сказати йому «ні»?  

Ця думка боляче дряпнулася в голові, змушуючи мене на мить стиснути пальці на краю столу. Я ж маю право відмовитися, чи не так? Дата вже узгоджена, але ніхто не змусить мене йти до вівтаря, якщо я цього не хочу, чи не так? 

— Графиня ніколи не сідає поруч із чоловіками, — повчала Лада, наче не помічаючи моїх роздумів. — Виключенням є лише офіційне запрошення, оскільки відмова без вагомої причини є ознакою неповаги.  

Я майже не чула її. Всі ці правила, вся ця правильність. Навіщо? Для кого?  

Лада зупинилася прямо переді мною, склавши руки на грудях:  

— Панно, ви мене слухаєте?  

Я зітхнула, повертаючи на неї погляд.  

— Ні.  

Її очі розширилися, губи стиснулися в тонку лінію.  

— Перепрошую?  

— Більшість з того, що ви мені розповідаєте, я вже знаю. Ваші лекції зовсім нецікаві. — Я встала, відчуваючи, як всередині все стискається. — На сьогодні ми закінчили.  

Я навіть не подивилася на її реакцію, просто вийшла з кімнати, відчуваючи, як всередині все закипає. А який взагалі сенс у всьому цьому? Що Радимир намагається мені довести цими уроками? Що я недостатньо вихована? Що не гідна бути його дружиною? Чи, може, він просто хоче контролювати мене так само, як і всіх інших?  

Чому він поставив до мене Ладу? Що він хоче мені цим сказати? Що я негідна спілкування з ним особисто? Що я для нього всього лише черговий обов’язок, який можна перекласти на когось іншого?  

Я зайшла у свою кімнату, зачинивши двері набагато різкіше, ніж слід було. Дерево вдарилося об раму з приглушеним стуком, і я завмерла на мить, намагаючись заспокоїтися. Але всередині все вирувало. Серце калатало так шалено, що, здавалося, його звук лунав по всій кімнаті.  

Радимир, Радимир, Радимир!  Якби я хотіла йому сказати, що мені взагалі байдуже на нього, але це було б брехнею. Його мовчання, його відсутність, його холодна стриманість… Усе це доводило мене до сказу. Я ж не іграшка, щоб мене виховували й ліпили з мене щось на свій розсуд. Якщо він так прагне ідеальну дружину, то чому просто не обрав собі іншу? Навіщо взагалі запропонував цей шлюб?  

— Панно, все гаразд? — почувся голос Вілени.  

Я різко повернулася до неї.  

— Дізнайся, де зараз пан Радимир. Я маю з ним поговорити.  

Я більше не збиралася мовчати. Цього разу я скажу йому все. Я скажу, що мені не подобається ця його гра в виховання, що я не хочу слухати безкінечні лекції, що мене дратує його відсутність і той факт, що я більше часу проводжу з Ладою, ніж із власним майбутнім чоловіком. І що я хочу знати правду. Про нього. Про його сім’ю. І, звісно, про мого батька.  

Якщо йому все це не сподобається — нехай. Якщо після цього він вирішить вигнати мене — будь ласка. Не так вже сильно мені потрібен був статус графині.  

Та, пригадавши його обличчя, я зітхнула й опустилася на стілець, втупившись у темне полотно вікна. Гнів повільно згасав, залишаючи по собі лише втому й тягучий клубок сумнівів.  

Повернувшись, Вілена сказала, що графа ніде немає. За словами Володимира, він має повернутись пізно ввечері.  

— Що ж, в такому разі зачекаємо, — глухо сказала я, переводячи погляд на вікно.  

І знову очікування. Знову ця невизначеність. 

Після того, як я скажу йому про все, що мене не влаштовує, Радимир, скоріше за все, запитає: чого ж я хочу? Що мені слід на це відповісти? Я хочу, щоб він мене залишив у спокої? Але чи правда це?  

Я хочу, щоб він почав ставитися до мене по-іншому? Та чи здатен він на це?  

Чи варто взагалі все псувати? Якщо моя ціль зірвати весілля — то так, варто. А якщо я не хочу нічого відміняти? Чи все ж хочу?  

Я навіть не помітила, як вийшла зі своєї кімнати, поки не відчула під ногами м’який гравій садових доріжок. Скільки часу я вже блукаю тут?  

— Панно? — насторожився Володимир, коли я проходила повз нього.  

Та я лише відмахнулася, не бажаючи зараз ні з ким говорити. Вечеряла знову на самоті.

Радимир повернувся опівдні десятого дня мого перебування в маєтку. Його карета зупинилася перед входом, але, коли він вийшов, його рухи здавалися надто обережними, навіть трохи непевними. Він ступив на землю, ледь помітно похитнувшись, і майже одразу покликав до себе Володимира.  

Щойно той підійшов, Радимир поклав руку йому на плече і сухо наказав відвести себе до кімнати. В його голосі не було звичної впевненості, лише втома та ледь відчутна напруга. Я застигла, спостерігаючи, як він повільно крокує в бік маєтку. Він виглядав майже так само, як завжди: темний комзол, чорна сорочка, брюки. Але щось було не так.  

І тільки коли він випадково зловив мій погляд, його очі злегка потеплішали. Радимир зупинився, випростав спину і, відірвавшись від Володимира, наблизився до мене. Взяв мою руку і, нахилившись, торкнувся її губами.  

— Вибачте, що мені довелося поїхати без попередження, — тихо сказав він.  

Його пальці були холодними, а дихання здавалося трохи збитим. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що саме змінилося, що так мене насторожувало. Обличчя його було так само незворушним, як завжди, але в рисах з’явилося щось жорсткіше, більш виснажене.