Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Темна спадщина

Ліліан напружилася, кожна клітина її тіла протестувала проти істини, що відкривалася перед нею. Видіння виявилися не просто відлунням минулого — вони були частиною її долі. Але тепер загрозою став не лише Володар Мороку, а й Рафаель.

Він стояв перед нею, оповитий тінню, що здригалася навколо, ніби жива. Його очі більше не відбивали тепла — лише бездонну темряву.

— Це ти… — прошепотіла вона, не в змозі відірвати погляду.

Рафаель не заперечував. Лише ступив уперед, і темрява навколо нього заворушилася, розширюючись, немов збиралася розірвати простір між ними.

— Я — його зброя, — його голос прозвучав рівно, відсторонено. — Його найцінніший воїн.

Ліліан обпалило зсередини. Її тіло завмерло, але свідомість кричала, змушуючи не приймати сказане за істину.

— Ні… — вона похитала головою. — Це брехня.

Її слова розчинилися в тіні, що розросталася між ними.

— Ти бачила правду, — його голос лунав одразу з двох світів. — І все ж заперечуєш?

Гострий біль пронісся крізь неї, розриваючи реальність.

Палаючий зал. Чорний обеліск, залитий кров’ю. Вона стояла на колінах, руки тремтіли. Перед нею — Рафаель, його погляд сповнений жалю… і темряви. Він стискав кинджал, а її кров стікала по лезу.

— Ти мусиш довіритися мені, — сказав він тоді. І вона вірила. Навіть коли лезо увійшло глибше, а біль спалахнув, немов блискавка.

Зойк зірвався з її губ. Ліліан схопилася за груди, наче знову відчувши той самий удар. Ноги похитнулися, і Рафаель, не вагаючись, кинувся вперед, зловивши її, перш ніж вона впала. Його руки були сильними, але всередині нього відчувалася тріщина, яку він не міг приховати.

— Це був ти… — її голос тремтів від болю й розгубленості. — Ти…

Рафаель стиснув щелепи, не дозволяючи собі зламатися. Його погляд, сповнений гіркої правди, ковзнув по її обличчю.

— Я змусив тебе дати обітницю… — промовив він тихо. — Але ціна була моя.

Ліліан застигла, її серце наче зупинилося.

— Що?.. — її голос зірвався на шепіт.

— Щоб тебе не поглинула темрява, я віддав себе, — його голос був спокійним, але в ньому чулося щось більше — біль, що проростав крізь кожне слово. — Це була моя угода з Володарем Мороку. Твоя свобода — за мою душу.

Їй бракувало повітря, думки плуталися, серце калатало, намагаючись вирватися з грудей.

— Спасіння? — її голос затремтів, і вона подалася вперед, стискаючи пальці у кулаки. — Ти називаєш це спасінням?!

Рафаель мовчав. Темрява навколо нього наче чекала, напружено застигнувши, готова поглинути будь-яке слово, яке вирветься з його вуст. Але він мовчав надто довго.

— Я не можу… — Ліліан похитала головою, відступаючи на крок. — Не можу повірити, що це ти.

— Але ти знаєш правду. — Його голос був тихим, майже ласкавим, і від цього її серце стиснулося ще дужче. — Завжди знала.

Вона заплющила очі, але це не допомогло. Видіння поглинули її з новою силою.

…Темрява. Дощ. Вона стояла посеред руїн, а його руки тримали її, не дозволяючи впасти.

— Якщо я зроблю це, дороги назад не буде, — прошепотів він, і його пальці тремтіли на її зап'ясті.

— Ти не зробиш цього, Рафаель… — її голос був слабким, але впевненим. — Ти не такий.

Відчай пробіг у його очах, перш ніж їх накрила тінь.

Очі Ліліан розплющилися, і перше, що вона побачила, — Рафаель, який дивився на неї з тією ж мукою в очах. Але тепер він не був тим, ким був раніше.

— Я не зможу повернути тебе, так? — її голос був тихий, наповнений болем, що рвався зсередини.

Він не відповів одразу. Лише торкнувся її долоні, і в ту ж мить тінь, що його оточувала, ніби здригнулася.

— Навіть якщо я захочу… — він зробив крок назад, а вона відчула, як щось всередині неї ламається. — Це не залежить від мене, Ліліан.

Тепер вона це знала. І все ж не могла змиритися.

— Тоді я змушу тебе згадати, ким ти був, — її голос задзвенів викликом, і щось у його очах блиснуло — чи то гнів, чи то надія, яку він намагався придушити.

Він посміхнувся — і ця посмішка була болючішою за будь-які слова.

— Ти завжди була вперта, — прошепотів він. — Але цього разу, Ліліан… я боюся, що навіть ти не зможеш мене врятувати.

Вона стиснула руки, відчуваючи, як десь глибоко в її серці зароджується відповідь.

— Подивимось.

Тінь загойдалася, поглинаючи його обриси. А вона вже знала — битва тільки починається. Тінь коливалася між ними, мов дихання самого Мороку.

Ліліан зробила крок уперед, навіть не помітивши, як її рука потягнулася до Рафаеля. Їй потрібно було доторкнутися до нього, хоч на мить. Доказати собі, що він ще існує за цією завісою темряви. Але щойно її пальці торкнулися його зап'ястя, холод ударив їй у груди, мов лезо.

Рафаель здригнувся. Його очі — дві безодні, що поглинали все живе — зустріли її погляд, і в них майнув спогад.

— Не роби цього, Ліліан, — його голос зламався, ніби він сам боровся із власними словами. — Ти не розумієш…

— Я розумію більше, ніж ти думаєш, — відповіла вона тихо, але твердо.

В її свідомості спалахнули уривки минулого:

…Сонячне світло, що пробивалося крізь вітражі старого храму. Сміх Рафаеля, такий легкий, такий живий. Його пальці, що торкалися її руки, коли вони ховалися від дощу під деревом.

Тепло.

А тепер — холод.

— Я не дам тобі забути, ким ти був, — промовила вона, її пальці, стискаючи його зап’ястя, стали ще міцнішими.

Тінь навколо нього зашипіла, мов поранений звір. Ліліан відчула, як Морок, переповнений роздратуванням, намагався вирвати Рафаеля з її рук, рвати його з цього моменту, тягнути назад у темряву.

Та він не відступив.

— Ти граєшся з вогнем, Ліліан… — його голос був важким, мов прокляття, а її ім’я, вимовлене ним, було одночасно молитвою і погрозою.

Вона не відвела погляду, її очі не випускали його.

— І якщо я згорю — то разом із тобою, — відповіла вона спокійно, ніби самі слова не мали ваги, хоча в них крилася рішучість.

Рафаель різко вдихнув, і в ту саму мить Морок обрушився на них, вириваючи його з її рук. Темрява накрила простір, як вибух чорного полум’я, і Ліліан відчула, як її відштовхує назад. Вона впала на коліна, намагаючись крізь хаос розгледіти хоч якийсь силует.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍