Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

— Рафаель! — крикнула вона, але її голос загубився у бездонному шепоті тіней.

Перед нею, там, де ще хвилину тому стояв він, тепер була лише темрява.

Її пальці стислися в кулаки. Вона не дозволить цьому бути кінцем.

Якщо темрява забрала Рафаеля — вона знайде спосіб вирвати його назад.

Навіть якщо для цього доведеться стати її частиною.

Морок поглинав її, немов безодня, що не мала ні початку, ні кінця. Відчуття часу зникло. Простір розчинився в чорноті, а її свідомість повільно згасала, мов свічка на вітрі.

Тоді вона почула поклик.

Глибокий, древній, він бринів не словами, а самим існуванням. Кров у її жилах відгукнулася, розпізнавши в ньому щось до болю знайоме.

Зненацька темрява зрушила, закрутилася навколо неї виром і, ніби розірвавшись, відкинула її кудись у іншу реальність.

Її ступні торкнулися холодної землі.

Ліс.

Вогкий запах моху та листя пронизав легені. Вітер ковзнув по її шкірі, змушуючи волосся злипнутися від вологості. Десь у глибині чулися далекі голоси, немов шепіт тих, хто відійшов, але не зник.

І тоді вона побачила його.

Храм.

Темні колони здіймалися до неба, спотворені часом і ліанами, що звисали, мов сплетені руки. Він стояв серед дерев, ніби стертий зі світу, що про нього забули.

Але вона пам’ятала.

Серце стиснулося. Її долоня торкнулася каменю, і в ту ж мить перед очима спалахнуло.

Вогонь.

Руїни.

Мати.

Очі, сповнені страху. Тремтячі губи, що вимовляють слова:

— Він знайде тебе… коли настане час…

Тіні ковзають по стінах. Постать наближається.

— Ти маєш… пам’ятати…

Раптовий удар, біль пронизує свідомість, і все зникає.

Ліліан різко вдихнула, ніби вирвалася з-під води. Її пальці ще стискали камінь, а серце скажено гупало в грудях.

Вона знала.

Храм зберігав відповіді.

Ліліан ступила вперед, і під її ногами застогнала древня кам'яна підлога храму. Повітря тут було густим, насиченим забутими голосами, що ледь чутно бриніли в темряві.

Світло сутінків ледь пробивалося крізь щілини у стелі, малюючи химерні тіні на стінах. Вона зробила ще один крок — і простір довкола заворушився.

Примарні силуети, майже прозорі, почали з’являтися з темряви. Їхні постаті розпливалися, немов туман, очі були порожніми, але вона відчувала на собі їхні погляди.

— Нас зрадили… — пролунав голос, сухий і сповнений болю.

— Ми віддали все… — ще один, жіночий, низький і відгомінний.

— І тепер ти маєш завершити те, що почалося… — шепіт багатьох голосів пронісся у просторі, неначе сам храм говорив із нею.

Ліліан зупинилася. Її серце калатало, але вона не могла відірватися від цих силуетів.

Щось у ній відгукнулося.

Глибоко всередині, у самій її крові, прокинулося відчуття давнього зв’язку.

Її рід…

Колись вони уклали угоду з тими, кого не могли контролювати. Вони прагнули влади, захисту, могутності, але ціна виявилася вищою, ніж могли уявити.

Прокляття неслося через покоління, і тепер вона була його останнім уламком.

Ліліан повільно підійшла до вівтаря. Старий, потрісканий камінь дихав віковою темрявою. Між візерунками, що вкривали його, мерехтіли темні символи. І один із них…

Кривавий знак.

Її пальці торкнулися його.

Світ здригнувся.

— Якщо це моя кров, якщо це моя спадщина… — її голос тремтів, але в ньому звучала рішучість.

У ту ж мить вівтар спалахнув червоним полум’ям.

Примари завили.

Вітер закружляв у несамовитому вихорі, простір розверзся, і темрява поглинула її.

Вона бачила.

Крики. Кров. Жертви.

Люди в темних шатах стояли перед потворною сутністю, що розросталася у пітьмі, випалюючи саму реальність. Її предки схилялися, приносячи жертви, кладучи долі своїх нащадків на вівтар влади.

Вона відчула їхній вибір.

Їхній тягар.

Темрява ковзнула її шкірою, намагаючись проникнути глибше, змішатися з її кров’ю, розчинити її волю.

Ти – наша.

Шепіт тіней лився у вуха, мов отрута.

Але глибоко всередині неї жило щось інше. Світло.

Приховане під пластами страху, болю, проклятої крові — але живе.

Ліліан зосередилася на ньому.

— Досить.

Її голос розірвав морок.

Світло спалахнуло, прориваючись із її серця.

Примари закричали, їхні постаті розпалися на попіл.

Вівтар затремтів, темні символи згасли.

Раптовий вибух світла розтрощив камінь.

Тиша.

Ліліан зробила крок назад.

Вона більше не була їхньою спадкоємицею.