Читати книгу - "Гіркі землі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона знала, що так просто не поїде з Борислава. Цього разу вона залишить у ньому слід. Не гроші, як лишала завжди, а борозну, яку буде видно з космосу. Очевидно, що вся ця сила збиралась у ній поступово, з дитинства, що припало на початок руйнування Борислава. Руйнування тривало десятиліттями, але ніхто так і не став розчищати місце, щоб побудувати щось нове, краще. І це все було так гірко, безнадійно і сумно, бо машини розпались на деталі, гвинтики, й іржавіли непотрібними у траві, бо нині кожен сам по собі був нічим без великого інженера-конструктора нового світу. Мали надію, що він прийде — Месія. Але навіть Лже-Месії не з’явились, всім було по барабану.
Ліля намагалась собі уявити, що було б, якби вона залишилась у Бориславі. Пішла б торгувати на базар, вийшла б заміж і зараз, можливо, б ходила б з дитячим візочком по цьому мертвому місті, потрохи перетворюючись на рабовласницю власної дитини, на яку кричатиме, як кричали на неї, і якій не може дати власного розуму і гідності, бо сама їх не має.
Чи пішла би вчитися на бухгалтера чи перукаря, чи кухаря, хоч де би знайшла роботу? Ні, базар і все. Через таких неприкаяних, що не мають розуму і гідності, базар розповзається по місту, як ракова пухлина у хворому тілі. А що? Ліля не була проти базару. (Ой, Лілько, я не знала, що ти торгуєш на базарі?! І заочно не вчишся? Давай, я щось у тебе куплю. Показуй свій товар!) Не те, щоб Ліля вважала себе нижчою за своїх однокласниць. Вона просто не вміла догоджати і підмазувати в школі, а у 8-му класі махнула на все рукою, бо зрозуміла, що батьки зможуть вивчити хіба когось одного, і поступилася братові, бо того могли забрати до армії після школи. Та й на кого вона мала вчитися? На економіста чи на вчительку? Воно її не цікавило. До Борислава пасувала груба чесна робота — біля верстата, у дві зміни. На алмазному, фарфоровому чи нетканці. Щоб тіло і дух затвердли і стали нечутливими. Щоб вона там знайшла собі чоловіка, і вони разом би йшли на роботу і з роботи, і мали про що поговорити. А в неділю йшли би на Городище і лежали в траві, набираючись сили, чи збирали б гриби і чорниці… Але всі ці заводи і фабрики були знищені.
Ліля вирвала останній жмут трави, подивилась на кволі стебла флоксів, на вузьке листя лілій та ірисів, посміхнулась до них, і пішла в дім. Долоні її просякли кров’ю тих рослин, що вона вбила, під нігтями було чорно. Помста не забарилась: кропива і будяки позаганяли свої жала в руки і ноги, і вони тепер пекли і свербіли.
Ліля сиділа, зануривши руки по лікті в миску з холодною водою, і дивилась, як пані Розалія варить обід. Вся постава дівчини промовляла: «Я так хотіла!» А постава пані Розалії відповідала: «Що хотіла, то маєш!» А старий чоловік читав коло вікна газету, і його хилило на сон. Був він схожий на рослину, довкола якої випололи бур’ян, але снаги до росту в неї вже немає: всі мізерні соки, що припали на її долю, пішли на животіння.
Ось вона сидить, молода, здорова, сильна і… дурна, бо ті кривди, що їй завдали, ніщо у порівнянні з кривдами, які заподіяли цьому краю: розграбували, збезчестили і пустили людей з торбами по світу. Ще булькають у трубах залишки крові, але й ті везуть подалі. Останні кілька років старий господар прожив у Платоновій печері, то правда, але часом і печера — цілий світ: ціни на харчі, газ, ліки, загадкове зникнення сусідів і швидке руйнування всього, що створене було людьми. Він ніколи не казав про це жінці: у тому занепаді була якась справедливість. Земля хотіла повернути вкрадене, і до долі людей їй було байдуже. Вона була до них і буде після них. Люди їй поклонялись, проклинали, гидували ступати по ній, вкриваючи бетонними плитами, — усе лишень для того, щоб прожити свій куций вік. Вони відчували свою провину перед нею, і, як це буває завжди, ненавиділи, як кат ненавидить свою жертву. Усе, що робить нас залежними, викликає потаємну ненависть або сліпу любов. Не люди забирають землю, а земля їх бере і кладе обличчям до неба. Від того настає розчарування і відторгнення, байдужість і осквернення.
Ліля думає, що робити з цією горою трави. Залишити так і спостерігати, як вона гнитиме під зеленим шатром саду, чи винести за хвіртку. Вона їсть їжу старих: зупу з картоплі й локшини, забілену молоком. Від неї все наче омивається всередині.
— Там у шопі є кошик, — каже пані Розалія. — Можемо завтра винести траву обидві.
Вона намагається перетягнути Лілю на свій бік, забавити дрібницями, щоб тільки не бачити лиховісного блиску в очах свого немічного чоловіка, який уявив собі, що може разом з дівчиною перевернути Борислав догори ногами. Пані Розалія знає, що у дівчини є тато й мама, і при потребі вона могла би їм сказати, щоб забрали доньку. Але це так ницо й підло, ніколи вона цього не зробить. Краще, хай Ліля сама повернеться додому з власної волі. Нехай вона швидше знаходить те, що шукає, та йде собі. Нехай переконається, що Розалія така сама, як її матір, навіть гірша.
Пані Розалія розуміє, що задурює себе такими думками. Вона бачила, що накоїла буря в місті. А сьогодні помітила світлу смугу чогось такого, наче туман, що тягнулась з центру на гору, і вона тоді подумала, що Ліля повернулась. Дух вселився у неї тоді, коли вона лежала в траві, і водив її по Бориславу, а тепер привів сюди. Інші люди того не бачили, але Розалія мала в собі таку здатність. Її бабця вмерла акурат тієї ночі перед від’їздом з лемківського села Долина, хоча ніхто не знав, що вранці прийдуть вояки і скажуть збиратися. Вони поїдуть у потязі вже без баби.
Баба лягла спати жива й здорова,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркі землі», після закриття браузера.