Читати книгу - "Ти - мій спокій, Ірен Вастро"

Розділ 10

Зігрівшись біля каміна, йду спати. Думки блукають в голові, не даючи заснути, тож вирішую піти на кухню та випити ромашкового чаю. Вмикаю світло та бачу Андрія, що в темряві сидить та п’є каву.

-Не спиться?- питає мене.

-Можна й так сказати.- кажу я і заварюю собі ромашковий чай.- А ти? Тобі теж не спиться? – запитую я.

-Так. Не легко  йти туди, де без тебе не можуть обійтися, але також можуть і вбити.- каже чоловік дивлячись на мене.

-Розумію. Кожен по-своєму наближає перемогу.- кажу я.

-Знаєш, всі ми не залізні і іноді в хлопців теж вривається терпець. Особливо, коли не має чим воювати, але ти маєш стояти.  Але коли все добре, і все залежить тільки від тебе, ти стараєшся викластись не на всі 100%, а на всі  200%. Просто дуже сумно за те, що в наших ворогів більше можливостей, а в нас лише ентузіазм та бажання прогнати їх з своєї землі, бажання захистити рідних.- каже Андрій.

-Це й так зрозуміло. Але ми маємо триматися, незважаючи ні на що.- кажу я.

-Патріотично.- каже з гіркою усмішкою мій «брат».

-А як щодо того чоловіка, що тебе підвозив?- питає дивлячись пильно в очі.

-А  як там твоя Крістіна?-питаю я.

-Щоб було б з нами, якби я тебе не покинув?- питає Андрій.

-Нічого не було б. Ми не знайшли з тобою спільної мови. Ми з тобою різні. То ж рано чи пізно - розійшлися б.- кажу я і бачу в очах чоловіка щось схоже на сльози.

 Через секунду він відводить погляд та підходить до вікна.  Мию чашку та ставлю на місце і вже намагаюся йти, як мене обнімають  дужі руки.

-Яно, мені дуже жаль. Не минуло й дня, як я не шкодував про наше розтавання. Я послухав батька. Вважав, що таким чином зроблю боляче  нашим з тобою батькам, помщуся за батька. Та найбільше я зробив боляче тобі і собі.- розвертає повільно мене обличчям до себе та бере мої руки в свої.

-Яно, я й досі тебе кохаю. Досі бачу в снах кожен день проведений з тобою.- каже  мені і легенько гладить рукою мене по волоссю.

-Андрію, я гадаю, що наш час минув. Не потрібно ворушити минуле. В тебе є дівчина, в мене теж є особисте життя.- кажу я та намагаюся звільнити з  бажаних обіймів.

-Ну, що ж  тоді можна я тебе просто обійму. Адже завтра я вже поїду на війну.- каже чоловік.

Несміливо підходжу ближче, де мене ніжно та повільно притягуть в свої обійми. Закриваю очі і мало не плачу від безглуздості ситуації, а ще дуже хочу, щоб мене ніколи не відпускали з обіймів. Стає чомусь дуже жаль і сльози мимоволі течуть по щоках. Андрій трохи відпускає мене, але все ще тримає в полоні своїх рук.

-Гей, ти чого?- питає витираючи своїми руками мої сльози.

-Нічого. Все добре. – кажу я намагаючись взяти себе в руки.

-Можна я дещо в тебе вкраду?- питає.

Дивлюся здивовано. Раптом він швидко наближається до мого обличчя та цілує.  Поцілунок з ніжного перетворюється в пристрасний, сповнений жаги та любові. Починаю відповідати. Нарешті коли не вистачає повітря відштовхую Андрія від себе.

-Більше не роби так. Не роби більше мені боляче.- кажу я і біжу в свою кімнату.

 Після пережитих емоцій я засинаю під ранок.  Прокинувшись та вдягнувшись виходжу з кімнати. В будинку нікого. Мабуть поїхали проводжати Андрія. Я ж проспала. Наливаю собі кави, роблю бутерброд та читаю новини в телеграмі.  Чую як до будинку під’їджає авто, а потім відкриваються вхідні двері. Мачуха з батьком заходять в кімнату.

-Доброго ранку. Ти вже прокинулась, доню?- питає мій батько, мене обіймаючи.

-Доброго ранку. Андрій вже поїхав?- питаю я.

-Так. Ми його відвезли до місця збору військових.- каже мачуха.

-Я все проспала.- кажу я.

-Нічого страшного. Ти  теж дуже втомлюєшся, тому Андрій просив тебе не будити.- каже батько.

-Ясно.- кажу я не розуміючи сердитися мені чи радіти увазі Андрія.

****

Вже минуло декілька місяців, як Андрій знову пішов захищати свою країну.  В нас на роботі залишається все менше лікарів, багато хто їде на фронт. Роботи ж не меншає. Нова тактика ворога обстрілювати мирних, змушує людей  гніватися на нього ще більше.  Приходить звістка, що підрозділ в якому був Андрій потрапив у засідку і їх вбили. Ця звістка була шоком для нашої родини. Але моє серце не хотіло в це вірити. Спочатку я плакала, потім вмовляла себе, що доки немає тіла, значить є надія. А коли почали привозити вбитих хлопців почала входити в депресію. Та тіло Андрія та ще декількох хлопців з підрозділу не знайшли і сказали, що вони або в полоні, або безвісти зниклі. Мачуха стала схожою на чорну хмару. Вона майже нічого не їла  і через це потрапила до лікарні. Добре, що там вона  дізналася про хлопчика, у якого загинула вся родина під час обстрілу. Її очі загорілися і вона запропонувала батьку всиновити Матвійчика. Цей хлопчик був дуже милим і домашнім. Батьки оточили його своєю любов’ю і хлопчик почав оживати в  нашій родині.  З тих пір минуло пів року. Ніяких новин про Андрія не було.  За цей час Сергій не раз пропонував мені стати його дівчиною, але я тримала його на відстані. Я не могла забути обіймів та поцілунків колись коханого чоловіка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍