Читати книгу - "Ти - мій спокій, Ірен Вастро"

-Немає за що.- каже чоловік і йде вслід за Зоєю.

З цього дня ми щодня пили каву з різними смаколиками, якими мене пригощав колега. А ще нас почали ставити на тяжкі виклики оперувати разом. Можна сказати, що ми потоваришували.

По закінченні робочого дня, я вишла на вулицю, де періщив сильний дощ.

Парасольку я забула, тож вже хотіла викликати таксі, коли біля мене зупинилося авто.

-Яно, сідай, я тебе підвезу.- запропонував Сергій.

-Не треба, я викличу таксі.- кажу я, дістаючи телефон.

-Не будь впертою, зараз всі таксі будуть зайняті. Сідай, я тебе підвезу. Я не кусаюся.- каже він та відчиняє мені двері авто.

-Добре.- кажу погоджуючись та сідаю в авто.- Мені потрібно на Яблуневу 15.- кажу я.

-Як скажете, колего.- каже він.- Тами мабуть багато яблунь квітне?- питиє з усмішкою.

-Так. Там є знаменитий яблуневий сад.- кажу я.

-Ого. В нас в Донецьку було місто троянд, а увас яблунева вулиця сади.- каже він.

-Чому ти вирішив перевестися до нас у лікарню?- питаю я.

-Друг попросив. Сказав, що замість сидіти вдома та жаліти про те, чого немає, я можу допомагати людям, рятуючи їх життя. – каже він.

-Правильно зробив, що його послухав. В нас нещодавно лікар пішов на фронт, якраз місце звільнилося.- кажу я.

-Ось тут зупини. Дякую, що підвіз.- кажу я.

-Незважаючи на такий дощ, тут і справді гарно.- каже Сергій.

-Тут живуть мої батьки. Мені теж тут дуже подобається. До зустрічі.- кажу я і виходжу з машини, де мене вже чекає Андрій з парасолею, машина рушає.

-А хто це тебе привіз?- питає чоловік скануючи колегу.

-Це мій колега.- кажу я.

-Чому він тебе підвозить.- допитується Андрій.

-Може тому, що на дворі дощ?- питаю спинившись на порозі, та поправляючи неслухняне волосся.

-Ти могла викликати таксі.- каже він.

-А це вже не твої справи.- кажу я з вмкликом.

-Як не мої?- каже він та хапає за руку, притягуючи ближче.

-Ось так. Відпусти.- кажу майже впритул торкаючи губ Андрія.

-Андрію, ну що там, не видно Яни?- чути голос мачухи.

Андрій відпускає мене.

- Заходжу в будинок і не розумію від чого тремчу більше, від того що сталося чи від холодного дощу.

-Ти замерзла, доню. Йди до грубки. Андрій затопив, бо в будинку прохолодно.- каже Валентина.

Сідаю на крісло і  тягну руки до вогню. Раптом мені на плечі лягає теплий плед.

-Ось візьми, а то захворієш.- каже Андрій мені на вухо, огортаючи запахом свої парфумів.

-Дякую.- кажу я.- То ти завтра їдеш?- питаю.

-Так.  На Сумський напрямок. Там зараз гаряче. Потрібне підкріплення.- каже він.

-Синку, але ти ж ще не одужав!- каже йому матір.

-Мамо, я мушу захищати вас. А тут я сиджу і ніяк не допомагаю хлопцям.- каже він.

-Але ж…- каже Валентина витираючи непрохані сльози.

-Мамо, якщо всі залишаться вдома, то завтра війна постукає в наші двері. А я цього не хочу.- каже він ніжно обіймаючи матір.

-Добре. Я рада, що ти виріс справжнім чоловіком з власною думкою і більше не звертаєш уваги на думку інших.- каже матір.

-Давай, ми зараз про це не будемо.- каже він, поглядаючи в мій бік.

-Давайте будемо вечеряти.- каже батько і ми сідаємо за вечерю.

За столом тихо, кожен думає про своє.

-Доню, на вулиці такий сильний дощ ще й гроза додалася. Лишайся в нас на ночівлю.- пропонує мачуха.

-Та я викличу таксі.- кажу я.

-Ніяких таксі. Чи в нас кімнат мало? Я постелю тобі в вітальні.- каже Валентина.

-Ну, гаразд.- погоджуюся я.

-Тоді, я підкину дров, щоб було тепліше.- каже Андрій, дивлячись на мене.

 

Приємного читання!

Ваша ІренВастро