Читати книгу - "Крізь роки пам'яті , Верона Дарк"

Гнів і примирення

Ліза увірвалася до кабінету Мурата, обличчя палахкотіло від гніву.

— Як ти посмів збрехати Максу?! — крикнула вона. — Як ти міг вигадати, що ми були разом?!

Мурат підвівся з-за столу, нахмурений.

— Бо я не витримую бачити, як ти знову біжиш до нього, немов нічого не було! — сердито відповів він. — А я поруч. Завжди був.

— Це не виправдання! — вигукнула Ліза і з усього розмаху дала йому ляпаса.

Мурат застиг, подивився на неї знизу вгору, потім з гіркою посмішкою зробив крок вперед.

— Ти не розумієш… — прошепотів. — Я кохаю тебе.

І раптом, не чекаючи дозволу, нахилився і пристрасно поцілував її. Ліза встигла лише відштовхнути його, як…

— Що тут відбувається?! — гримнув голос із дверей.

Макс. Його погляд — лід і полум’я водночас. Він бачив поцілунок. Бачив, як Мурат торкався Лізи. Йому не потрібно було пояснень.

— Максе, це не так… — почала Ліза, бліда як стіна.

Але він вже розвернувся, не сказавши більше ні слова. Його очі блищали від образи і болю. Він мовчки пішов, грюкнув дверима, пройшов повз рецепцію й вийшов на вулицю.

Ліза кинулась за ним.

— Максе! Зачекай! Це не те, що ти думаєш!

Але він уже сідав у машину. Завів двигун, натиснув на газ і зник з двору готелю, залишивши за собою лише запах паленої гуми.

Ліза стояла посеред подвір’я, обхопивши руками себе. Сльози потекли по щоках. Вона була розбита, принижена, загублена.

— Ні… — прошепотіла. — Тільки не так…

Макс уже тиждень не виходив зі свого номера в готелі. Випивка стояла поруч на столику — недопита пляшка віскі, кілька склянок… Очі — червоні, голос осип. Він не їв, майже не спав. У голові постійно крутилася картина — поцілунок Мурата і Лізи.

“Вона зрадила?.. Невже?..” — думки розривали його.

Тим часом Ліза довго вагалася. Але більше не могла мовчати. Вона знала — інакше втратить його назавжди.

Вона постукала у двері. Тиша. Ще раз. Тоді обережно відчинила. Макс сидів у півтемряві, обличчя похмуре, погляд важкий.

— Що тобі потрібно? — прохрипів він.

— Сказати правду… — прошепотіла Ліза, закриваючи двері. — Я не була з Муратом. Він поцілував мене, коли я намагалася дізнатися, чому збрехав тобі. Це був не мій вибір.

Макс мовчав. Він довго дивився на неї, неначе намагаючись побачити брехню. Але бачив лише біль. І щирість.

— Я кохаю лише тебе, — прошепотіла Ліза. — І завжди кохала.

Він підвівся. В його очах знову з'явилось життя. Повільно підійшов до неї, взяв за руки.

— Пробач… я був дурень… — прошепотів Макс і обійняв її так, ніби боявся відпустити.

Їхні губи з'єдналися в ніжному, довгому поцілунку. Біль, образа, ревнощі — все розтануло. Залишилася тільки любов, яка, попри все, жила.

Тієї ночі вони знову були разом. Під шелест нічного вітру, під зірками — як уперше, але тепер ще глибше, ще щиріше. Вона заснула в його обіймах, а він вперше за довгий час відчув, що знову дихає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍