Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Слухай, Аню, — він нахилився ближче, поставивши лікті на стіл. — Я тебе знаю. Ти не з тих, хто просто так ходить сумна. Щось сталося?

Аня відвела погляд у бік вікна. Здавалося, вона не хотіла говорити про це.

— Нічого особливого, просто втомилася.

Балаж підняв брову, його вираз обличчя говорив: «Не бреши мені».

— Втомилася? Та ти ж можеш працювати цілодобово і все одно знайдеш час на щось цікаве. Це не просто втома.

Вона мовчала, розмішуючи ложечкою свою каву.

— Гаразд, — він зробив ковток еспресо. — Тоді скажи мені ось що: коли востаннє ти була щасливою?

Аня завмерла. Це питання застало її зненацька.

Щасливою?

Їй не потрібно було довго шукати відповідь. Вона згадала вечір, коли Каміль повернувся з Іспанії, коли вони сиділи за чаєм і розмовляли без зупинки. Вона згадала, як він проводжав її до дверей, як питав про майбутнє. Вона згадала той вечір на ковзанці, коли вони сміялися, мов діти.

Її щастя останніх місяців було пов’язане з Камілем.

Балаж помітив, як змінився її погляд. Вона ще нічого не сказала, але він уже здогадувався.

— О, тепер ми наближаємося до суті, — усміхнувся він, відкинувшись на спинку стільця. — Це про чоловіка, так?

Аня зітхнула.

— Каміль.

— Каміль… — повторив Балаж, обдумуючи ім’я. — Це той албанець, якого ти колись згадувала?

Вона кивнула.

— Він повернувся ненадовго, а тепер знову в Іспанії.

Балаж кивнув, обережно підбираючи слова.

— І тобі його бракує.

Аня кивнула, не дивлячись на нього.

— Так.

Вона вперше сказала це вголос. Вперше визнала перед кимось, що їй бракує Каміля. І це зробило її почуття ще реальнішими.

Балаж на мить задумався, а потім нахилився вперед.

— Аню, а ти впевнена, що це просто тимчасовий сум? Чи, може, це щось більше?

Вона зустріла його погляд. І сама не знала відповіді.

Балаж не поспішав відповідати. Він уважно подивився на Аню, а потім перевів погляд на свою чашку кави, ніби намагаючись зібрати думки. Він розумів, що будь-яка порада зараз могла вплинути на її рішення, а він не хотів нав’язувати їй свою думку. Але раз вона запитала, значить, справді шукає відповідь.

— Я не знаю, що сказати, — чесно зізнався він, крутячи чашку в руках. — Але, мабуть, почну з того, що ти маєш розібратися, чого ти насправді хочеш.

Аня мовчки слухала.

— Знаєш, я колись теж стояв перед вибором. Не один раз. І щоразу мені здавалося, що якщо я прийму неправильне рішення, то все зруйнується. Але ось що я зрозумів: якщо ти не спробуєш, то ніколи не дізнаєшся, чи було це правильно.

Він зробив ковток еспресо, на секунду задумавшись, і продовжив:

— Ти ж не можеш зараз сказати, що ти його кохаєш, правда?

Аня трохи знітилася від прямоти його слів, але чесно кивнула:

— Так, я… я не знаю.

— І це нормально, — спокійно сказав Балаж. — Не треба себе примушувати щось відчувати або навпаки, відштовхувати почуття, бо тобі страшно. Але я тобі скажу так: якщо ти вже зараз не можеш уявити свій день без думок про нього, якщо ти відчуваєш, що без нього буденність стає сірою, значить, він для тебе важливий.

Аня уважно слухала, не перебиваючи.

— Є така штука, — продовжив Балаж, — коли ти зустрічаєш людину і просто знаєш, що вона твоя. Неважливо, скільки часу ви знайомі чи наскільки все серйозно. Ти просто відчуваєш, що тобі хочеться бути поруч. І якщо це відчуття є, то треба йти за ним.

Він знову зробив паузу, даючи їй можливість обдумати сказане.

— Знаєш, що найгірше в житті? — тихо запитав він.

Аня ледь помітно похитала головою.

— Жалкувати про втрачені можливості, — відповів Балаж. — Про шанси, які ти не використала, бо боялася.

Аня опустила погляд. Вона боялася. Боялася зробити крок, боялася, що прив’яжеться до Каміля, а він одного дня просто зникне з її життя. Боялася, що все це — тимчасово.

— Подумай про це, — м’яко сказав Балаж. — Але не думай занадто довго. Бо іноді поки ми вагаємось, життя саме вирішує за нас. І не завжди так, як нам би хотілося.

Він допив каву і відставив чашку.

— Ти розумна, Аню. І ти сильна. Я впевнений, що ти зробиш правильний вибір.

Вона слабо усміхнулася.

Але що для неї було правильним вибором — вона все ще не знала.

Аня все ще розмірковувала над розмовою з Балажем, коли одного дня Андраш знову зайшов до магазину й зупинився поруч, спостерігаючи за нею.

— Ти виглядаєш виснаженою, — сказав він просто.

Аня хотіла заперечити, але зрозуміла, що він має рацію. Останнім часом вона працювала механічно, без звичного ентузіазму.

— Може, візьмеш вихідний? — запропонував Андраш.

Вона зітхнула й, перш ніж відповісти, задумалась. Чи допоможе їй один вихідний? Чи вистачить їй одного дня, щоб повернути собі гармонію?

— А можна відпустку? — несподівано для себе самої запитала вона.

Андраш здивовано підняв брови, але кивнув.

— Звісно. Тобі давно слід було взяти її.

Аня довго не могла визначитися, що їй робити. Вона думала про подорож, про зміну обстановки, але ніяк не могла вирішити, куди поїхати. І раптом відповідь прийшла сама собою — в Україну. Додому.

Вона не була там вже довгий час. Вона звикла до Будапешта, цей красивий європейський мегаполіс давно став для неї рідним. Але все одно, десь у глибині душі, вона розуміла, що тільки в Україні вона зможе по-справжньому відпочити душею.

Аня швидко купила квитки. Дорога була не такою вже й довгою, але її охопило якесь дивне хвилювання. Вона навіть не знала, що саме відчуває — радість чи ностальгію.

Перед від’їздом вона написала Камілю:

«Я на кілька днів їду в Україну. Потрібно відпочити».

Він відповів майже одразу:

«Це гарна ідея. Тобі потрібно перезавантаження».

«Так і є».

«Коли повернешся?»

Аня задумалась, а потім відповіла чесно:

«Ще не знаю».

Вона запакувала валізу, зібрала всі необхідні речі та вже наступного дня вирушила в дорогу.