Читати книгу - "Танок драконів"

за вашого батька, він назавжди відклав списа. Став дуже побожний і, подейкують, казав, що в його серці місце королеви Рейли може зайняти тільки Діва. Це кохання від самого початку було приречене. Помісний лицар не може стати консортом для панни королівської крові.

«А Дааріо Нагарне — простий перекупний меч, який навіть не заслужив золоті остроги помісного лицаря».

— А мій батько? Була у нього жінка, яку він кохав більше за свою королеву?

Сер Баристан посовався в сідлі.

— Не... не те щоб кохав. Можливо, більше пасує слово «жадав», але... це просто кухонні плітки, пересуди праль і конюших...

— Я хочу знати. Я не знала батька. Хочу знати про нього все. Добре і... всяке.

— Як накажете,— мовив лицар і почав розповідати, ретельно добираючи слова.— Королевич Ейрис... замолоду він знався з однією леді з Кичери Кастерлі, кузиною Тайвіна Ланістера. Коли ж вона побралася з Тайвіном, ваш батько на весіллі випив забагато вина і, кажуть, дуже шкодував, що для лордів скасоване право першої ночі. Це був п’яний жарт, не більше, але Тайвін Ланістер не з тих, хто забуде такі слова і... вільності, які дозволив собі ваш батько під час вкладання нареченої у ліжко,— почервонів він.— Я забагато вам наговорив, ваша світлосте. Я...

— Вітаємо, ласкава королево!

До її процесії приєдналася ще одна, й до королеви зі свого портшеза усміхнувся Гіздар зо Лорак, «Мій король». Дані подумала про Дааріо Нагариса — де він і що робить. «Якби це було у казці, він би прискакав на коні в ту мить, коли ми входили б у храм, і кинув Гіздарові виклик у боротьбі за мою руку».

Пліч-о-пліч почет королеви і почет Гіздара зо Лорака повільно їхали через Мірін, поки перед ними не постав Храм грацій, сяючи на сонці золотими банями. «Як гарно»,— говорила собі королева, але всередині її сиділа дурна дівчинка, яка несамохіть шукала очима Дааріо. «Якби він мене кохав, то примчав б з мечем і силою забрав мене, як Рейгар забрав свою північанку»,— наполягала дівчинка, але королева знала, що це дурниці. Навіть якби капітан, геть утративши голову, спробував так учинити, бронзові бестії зарубали б його ще за сто ярдів від неї.

Галаза Галар очікувала під дверима храму в оточенні сестер, вбраних у білі, рожеві, червоні, блакитні, золоті й фіолетові мантії. «Щось їх мало,— подумала Дані, шукаючи очима Езару й не знаходячи.— Невже різачка забрала і її?» Хоча королева залишила астапорців голодувати під мурами міста, щоб зупинити поширення різачки, хвороба все одно наступала. Захворіло чимало людей — вільновідпущеників, перекупних мечів, бронзових бестій, навіть дотраків, тільки нікого з незаплямованих поки що не зачепило. Дані щиро сподівалася, що найгірше вже позаду.

Грації винесли крісло зі слонової кістки й золоту миску. Елегантно притримуючи токар, щоб не наступити на кайму, Данерис Таргарієн опустилася на оксамитове сідало крісла, а Гіздар зо Лорак опустився навколішки, розшнурував на ній сандалії й під спів п’ятдесятьох євнухів омив їй ноги, а за ним спостерігало десять тисяч очей. «У нього ніжні руки.— подумала Дані, поки пальці її купалися в запашних оліях.— Якщо у нього й серце ніжне, може, з часом я і прихилюся до нього».

Омивши їй ноги, Гіздар витер їх м’яким рушником, знову зашнурував на ній сандалії й допоміг їй підвестися. Тримаючись за руки, вони удвох рушили за зеленою грацією у храм, де повітря повнилося фіміамом, а боги стояли у своїх альковах, горнучись у сутінки.

А за чотири години вони вийшли з храму чоловіком і дружиною, прикуті одне до одного по руках і ногах золотими ланцюгами.

Джон

Королева Селіза несподівано з’явилася б Чорному замку разом з донькою і доньчиним блазнем, служницями і фрейлінам й цілим почтом лицарів, присяжних мечів і солдатів — усього їх налічувалося п’ятдесят. «Рать королеви,— здогадався Джон Сноу.— Прислужують Селізі, але насправді служать Мелісандрі». Червона жриця попередила його про їхніх приїзд майже за день до того, як прилетів з таким самим повідомленням крук зі Східної варти.

Джон вийшов до стайні зустрічати королівську валку в супроводі Шовка, Бовена Марша й півсотні братів у довгих чорних плащах. Якщо бодай половина з того, що кажуть про королеву, правда, то не можна виходити до неї, не прихопивши власного почту. Ще переплутає його з конюшим і вручить йому повіддя свого коня.

Сніговій нарешті перемістився на південь і дав їм спокій. Коли Джон Сноу ставав перед королевою-південкою на одне коліно, в повітрі навіть відчувався натяк на тепло.

— Ваша світлосте, ласкаво просимо вас і ваших підданих у Чорний замок.

Королева Селіза поглянула на нього згори вниз.

— Дякую. Будь ласка, проведіть мене до лорда-командувача.

— Брати цією посадою пошанували мене. Я — Джон Сноу.

— Ви? Казали, що ви юний, але...

Обличчя у королеви Селізи було бліде, з запалими щоками. На голові — корона червоного золота у формі язиків полум’я, близнючка Станісової корони.

— ...можете підвестися, лорде Сноу. Це моя донька Ширін.

— Королівно.— уклонився Джон. Ширін і так була не дуже гарна, але ще більше її спотворила сіролуска, через яку шия і частково одна щока лишилися нерухомими, сірими й потрісканими.— Ми з братами до ваших послуг,— мовив Джон до дівчинки.

— Дякую, мілорде,— почервоніла вона.

— Гадаю, ви знайомі з моїм родичем, сером Акселем Флорентом? — провадила королева.

— Тільки через круків...— («І через плітки». В листах, які Джон отримував зі Східної-варти-на-морі, писалося про Акселя Флорента багато, але дуже мало доброго).— Пане Акселю.

— Лорде Сноу,— відповів на привітання Флорент, кремезний чолов’яга з короткими ногами й широкими грудьми. Щоки й подвійне підборіддя в нього поросли жорстким волоссям, і таке саме волосся стирчало з вух і ніздрів.

— А це мої віддані лицарі,— вела далі королева Селіза.— Сер Нарберт, сер Бенетон, сер Брас, сер Патрек, сер Малегорн, сер Ламберт, сер Перкін.

Усі достойники по черзі вклонилися. Блазня королева не збиралася представляти, але бубонці на його рогатій шапці-вушанці й картате татуювання на пухких щоках одразу його видавали. Картатий. У листах Котера Пайка згадувалося і про нього. Пайк писав, що він дурник.

Потім королева жестом підкликала ще одного дивного члена свого почту: високого й худого як тичка чоловіка, чий зріст ще й підкреслювався заморським триярусним капелюхом з фіолетового фетру.

— А це шановний Тайко Несторис, агент Залізного банку