Читати книгу - "Сини змієногої богині"

скіфів, таврів та про деякі факти з історії Боспорської держави, про тамтешніх царів Левкона і Перисада, а також про сарматську царицю на ймення Амага. Ось вона:

«Амага, жона Мідосанка, царя сарматів, які мешкали на понтійському узбережжі, бачачи, що муж її віддається розкошам і пиятиці, здебільшого чинила сама суд і розправу, сама розставляла гарнізони у своїй країні, відбивала набіги ворогів і допомагала ображеним сусідам. Блискуча слава про неї рознеслася по всій Скіфії, так що і херсонесці, які мешкали на Таврійському півострові, яких приневолювали кривджені царем сусідніх скіфів, попросили прийняти їх в число її союзників. Амага спершу послала скіфському цареві наказ припинити свої набіги на Херсонес, коли ж скіфи не послухались, то вона вибрала 120 чоловік, сильних душею і тілом, дала кожному по троє коней і, проскакавши з ними за одну добу 1200 стадіїв, несподівано заявилась до двору царя і перебила всіх його стражів, які стояли біля воріт. Скіфи розгубилися від несподіванки і уявили, що нападників не стільки, скільки вони бачили, а значно більше. Амага ж, увірвавшись зі своїм загоном до палацу, вбила царя і родичів та друзів, які були з ним, країну віддала херсонесцям, а царську владу вручила синові убитого, наказавши йому правити справедливо і, пам’ятаючи сумну кончину батька, не чіпати сусідніх еллінів та варварів».

Хронологічно легенда – а це всього лише легенда – припадає на час, коли царював попередник Скілура (чи не його батько?), і таким чином після вбивства батька син його Скілур – але за допомогою сарматської цариці – став царем.

Їхньою батьківщиною були приуральсько-поволзькі степи, звідки вони й перебралися в причорноморські – спершу лише до Дону (на той час скіфи ще були при силі і не пускали їх через Дон), а потім, перейшовши його, заселили степи аж до Дунаю і далі. І буцімто їх тоді – ще на їхній прабатьківщині, – коли вони мешкали біля річки Ра (так у давнину звалася Волга), – називали «савріма» – принаймні за іранським героїчним епосом «Авеста».

Є у греків слівце «етнікон», що означає назву народу. Самоназва сарматів нам невідома, а ось їхній етнікон, на думку спеціалістів, походить від давньо-іранського «саоромант» – що означає «оперезаний мечем», «той, хто носить меч».

Археологічні матеріали незаперечно доводять спорідненість сарматів із скіфами (під час війни з Дарієм вони активно діяли на боці скіфів). Складалися сармати з різних споріднених племен, серед яких Стратон називає язигів, сарматів (так званих «царських»), ургів, роксоланів, аорів та верхніх аорів і сіраків. Згодом античні автори до цього списку додадуть ще одне сарматське угрупування – аланів.

Ранній період сарматської історії, коли вони мешкали в степах за Танаїсом і були східними сусідами скіфів, нам не відомий. Але вже пізніше їхні кургани починають з’являтися по всій степовій смузі України від Сіверського Дінця до Дунаю, на півдні сягають передгір’їв Криму, на півночі – широт Києва, на північному заході аж до передгір’їв Карпат (Лісове Полісся). Це після того, як сармати, перейшовши Дон та захопивши скіфські степи, понеслися ураганом до Дунаю і далі, далі, далі… Овідій Назон, римський поет, який у 8 р. н. е., перебував у засланні в м. Томи (сучасна Констанца, що тоді вважалися прикордонним населеним пунктом імперії) у своїх «Листах з Понту» скаржився на жахливе своє життя у варварських краях:

«Мене оточують дике плем’я савроматів, бесси та гети… Лютий ворог, озброєний луками та просякнутими отрутою стрілами, оглядає мури на тяжко дихаючому коні; і подібно до хижого вовка… варвар забирає в полон усіх, кого знаходить у полях, ще не укритого за огорожею воріт… Я живу… на сарматському узбережжі, що межує з грубими гетами… Великий натовп сарматського та гетського племені роз’їжджає на конях по дорогах. Серед них нема жодного, хто не носив би сагайдака, лука та стріл, смертоносних через зміїну отруту… Нас ледь-ледь захищає фортеця, але в середині мурів викликає страх натовп варварів, перемішаний з греками, бо ж варвари живуть разом із нами без будь-якої різниці і займають більшу частину осель… Ворогів доводиться боятися й праворуч, і ліворуч, їхня близькість лякає з обох боків: з одного боку, можна відчути бістонські сариси (бістони – фракійське плем’я, сариса – довгий спис) з іншого – стріли, пущені сарматською рукою».

На Середньому Дунаї, як згадуватиме Тацит Публій Корнелій, історик і політичний діяч Стародавнього Риму, «ім’я скіфів скрізь переходить в імена сарматів і германців».

«У І ст. до н. е. роксолани (одне з сарматських племен, вельми войовниче, могутнє і дієве) почали нападати на римську провінцію Мезію, і римляни змушені були побудувати довгий ланцюг укріплень вздовж берегів Дунаю, який був північним кордоном Римської імперії. Щоб захистити кордони від неспокійного сусідства з «номадами», у Криму та Ольвії були розквартировані римські гарнізони. Роксолани у І ст. до н. е., за імператора Веспасіана, «у великій кількості потай переправлялися через Істр у Мезію і потім обрушилися великою силою» на римський гарнізон і пронеслись по всій країні, «вивозячи і виносячи все, з чим вони зустрічались» (Історія Української РСР. Т. І. С. 181). Там же: «Часті воєнні сутички з сарматами наприкінці І ст. та в II ст. до н. е. знайшли відображення в образотворчому мистецтві Боспору і причорноморських міст. Яскравими пам’ятками цих бурхливих подій є розписи пантикапейських склепів, які передають сцени бою з кочовиками. На кам’яних надгробних рельєфах, теракотових статуетках, монетах зустрічаються зображення піших і кінних воїнів, одягнутих у панцири, палаючі фортеці з прикутими до їх стін полоненими варварами і ряд інших сюжетів. У воїнів, зображених на цих пам’ятках, характерні для сарматського озброєння мечі з кільцевим навершям, довгі списи, плащі, що майорять від швидкого бігу, і круглі фалари[101] в кінській збруї.

Алани, просунувшись у район Дунаю, взяли участь у