Читати книгу - "Сини змієногої богині"

маркоманській війні і були схарактеризовані античними авторами як «хоробрі», «сильні й багатокінні воїни». Разом з роксоланами, костобоками, бастарнами і багатьма іншими племенами вони брали участь у загальній змові племен проти Риму.

«…Про дальші дії сарматської кінноти разом з гунами на Середньому Дунаї та на Тисі розповідають пізні римські історики. Алани пройшли через всю Європу, проникли на Рейн, Британські острови, в Галлію та Іспанію, переправилися морем до Африки. Частина східних аланів, що лишалася на своїх попередніх місцях, ймовірно переселилась у басейн Верхнього Дінця.

…З приходом готів і гунів у степи Північного Причорномор’я закінчився сарматський період у стародавній історії Півдня нашої країни».

Ім’я сармати з’явилося в античних джерелах у ІІІ ст. до н. е. як збірна назва різних племен (на кшталт радянських людей в колишньому СРСР), що «утворювали одне плем’я, але розділене на кілька народів з різними назвами». Сармати розмовляли тією ж мовою, що й скіфи, і належали до північно-східної групи іранських мов (як вважають лінгвісти, відгомін цієї мови можна знайти в сучасній осетинській мові, і це все, що лишилося від скіфської мови – відгомін в чужій мові).

Ще коли сармати жили в Поволжі та Приураллі, у них вже тоді інтенсивно розвивалося конярство (породи їхніх степових коней були ідентичні скіфським степовим породам), вершники були озброєні залізною зброєю, тоді ж почали утворюватися союзи споріднених племен на чолі з вождями, які пізніше набудуть статус царів.

На історичну арені «ті, що підперезані мечами», вийшли досить сильними у воєнному відношенні. Як і в політичному об’єднанні. Мета їхня – розширення пасовиськ у Причорномор’ї, і вони її загалом успішно досягнуть ще на першому етапі «здобуття нової батьківщини».

Їхнє населення швидко зростало (як і поголів’я худоби та коней), їм стало тісно за Доном, і тоді й почалася міграція сарматських племен на правий берег Дону, в глиб скіфських володінь. Спершу вони проникали за Дон від випадку до випадку (чи просто робили грабіжницькі набіги у вотчини сусідів), але вже у ІІ ст. до н. е. це стало масовим явищем. Існує кілька хвиль сарматських переселень до Скіфії: перша ймовірно наприкінці ІV ст. до н. е., друга – в останній чверті І ст. до н. е., коли вони захопили територію між Борисфеном та Танаїсом» (Страбон), масово переселялися на правобережжя Дніпра і далі на захід, коли досягли Дунаю і Пруту, а третя хвиля пов’язана з перекочівкою їхніх племен аорів та аланів у Північне Причорномор’я в середині І ст. до н. е. І коли все Подніпров’я опинилося під владою сарматів, життя тамтешньому місцевому люду вже не було. Городища їхні спорожніли, припинилися похорони на могильниках, населення спершу ховалося у важкодоступних для кіннотників заплавах Дніпра, а тоді, коли загарбники і звідти його викурили, подалося на північний схід та захід, частина в Нижнє Подніпров’я та передгір’я Криму. Остання ж хвиля сарматських міграцій до Північного Причорномор’я була здійснена так званими пізньосарматськими племенами, і звідтоді назва «Скіфія» взагалі перестає існувати, а замість неї з’явилася «Сарматія», західний кордон якої до І ст. до н. е. (на карті Агриппи) проходив ще по лівому березі Дніпра, а пізніше (на карті Птоломея) вже по Віслі. Звідтоді назва Сарматія стала географічним визначенням чималої території, що її зайняли різні за етнічним походженням племена, які мали збірну назву сармати. Як у скіфів, у сарматів теж були «кращі» сармати (себто «царські»), войовничі племена, які й очолювали політичне й територіальне об’єднання скіфських переможців. За свідченням істориків, «кінні загони царських сарматів у своєму русі на захід, очевидно, досить стрімко пронеслися через причорноморські степи».

І скіфам перестало таланити. Катастрофічно!

Чи доля від них відвернулася?

І це від тих скіфів, які до того, – починаючи ще з кіммерійців, – не знали поразок у будь-яких війнах. (Особливо їм десятиліттями щастило в Передній Азії, а суперники там були сильні й достойні!) І раптом наче хто їм наврочив – сарматська важка кіннота налітала такими хмарами, що не було просвітку. Скіфські загони або лягали трупами в сутичках, або, розсіяні, деморалізовані, відходили все далі й далі в глиб своїх степів і ніде не могли зачепитися, і ніде не могли знайти рятунку – звідусіль їх викурювали родичі з-за Танаїса і знищували до ноги. Відходили від самого Дону й до Дніпра і далі з величезними втратами, і разом з ними в хмарах куряви відходили їхні сім’ї, сунули стада худоби й табуни… Ревисько, іржання, лемент жінок, плач дітей і – ніде порятунку.

Відступ, відступ, відступ…

Безконечний відступ, і після кожної сутички їхні ряди значно ріділи і поповнювати їх уже не було ким.

З кожним літом зменшувалася їхня – ще вчора, здавалось, безмежна – батьківщина, і ніде вони не могли зачепитися, і все не вдавалося їм дати належну відсіч загарбникам, які почали зживати їх зі світу білого. Чи вождів-царів у них на ті часи не виявилося вдатних, таких як Іданфірс та Атей, чи військо їхнє, до того непереможне, геть захиріло – хто тепер достеменно скаже. І вони з десятиліття в десятиліття терпіли крах. І це вони – переможці Дарієвих орд!

Змінились часи, а з ними і скіфи. Із колись гонорових войовничих лицарів перетворилися на втікачів… І скажуть вони (як пізніше через віки та віки, коли Росія заграбастувала запорозькі вольниці, гірко промовлять козаки): «Проспали степи!..»

Невезіння триватиме не рік, не два, не одне десятиліття, ба століттями, доки сармати не витіснять скіфів з тієї їхньої батьківщини, яку вони колись відвоювали у кіммерійців. І тепер те лихо, що вони його раніше завдали кіммерійцям, повернулося до них самих, і вони вип’ють сповна ту чашу, яку колись примусили випити кіммерійців.