Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Після обіду вони увійшли до лісу. Напевно, знов відхилилися від курсу, щоб убезпечити себе. Старий звичний та такий безпечний ліс. Ну, після степу він здавався Жазель дуже безпечним. І тут група теж трималася поряд. А не так, як скакали півдня. Вона постійно оглядалася і задирала голову, дивлячись уперед. Її поставили у середині групи. і вона боялася, щоб гурт не розплився. Тепер усі разом. Оррмарин сказав, що коням потрібний відпочинок. Години дві так точно. Чемпіон вирушив на пошуки води. Звичайно, у них із собою були запаси, але краще їх постійно поповнювати. Це Жазель уже зрозуміла. Готувати їсти ніхто нічого не планував. Увесь час треба пустити на відпочинок.

Оррмарин та Естель по годині виконували роль вартового. Води знайти не вдалось. Це Жазель дізналася вже тоді, коли її розбудили. У сон вона буквально провалилася. Група знову обмінялася кіньми. Вже вдруге. Оррмарин пояснював, що це погано, коли кінь повинен щоразу звикати до нового вершника, але чемпіон був настільки масивний, що не можна було дозволяти йому їхати всю дорогу на одному скакуні. Тому Жазель вже вдруге потрібно було пристосуватися до нового коня. Кожен скаче якось не так. Що саме не так, Жазель не могла сказати, але біг у коней відрізнявся. У неї боліли різні м'язи у різних сідлах. Чи це сідла відрізнялися?

Далі вони скакали по околиці лісу. Ейр вийшла вперед і відірвалася на двісті метрів. Решта групи тяглася за нею. Край лісу не мав чітких кордонів і виявився якоюсь перехідною зоною між степом і, власне, лісом. Тому група йшла не по його краю, а трохи заглибившись, щоб бути хоч якось прикритою поодинокими деревами і кущами. Далеко попереду Жазель бачила пагорб. Або скелю, яка від часу згорбилася. Вона, як і всі члени групи, могла вивчити мапу перед походом. На їхньому шляху не повинно зустрітися жодної гори. Ліворуч від їхнього маршруту і справді розмішалася якась височина. Але вона зовсім не торкалася тієї чорної лінії, що вказувала напрямок на карті. Тому дівчина очікувала різкого повороту вправо будь-якої миті. Але цього не сталося. Коли до пагорба залишалося зовсім не далеко, Жазель направила коня ближче до Ейр.

- Чому ми сюди йдемо? - спитала вона, коли наблизилася до сабазадонки.

- А чому б і ні? - парирувала Ейр.

- Тому що на карті маємо інший маршрут.

Звичайно, зараз карта знаходилася в Ейр, але Жазель добре запам'ятовувала побачене на папері.

- А якщо за нами гонитва? - запитала вже сабазадонка.

- І як нам допоможе ця брила?

- З цієї брили ми зможемо побачити переслідувачів. - відповіла Ейр так, як вчитель відповідає учню, що вдесяте питає одне й те саме.

Жазель зітхнула. Перспектива побачити за своєю спиною загін амаліонів чи граваліонів зовсім її не тішила. Вона трохи віддалилася від Ейр, щоб бути більше захищеною деревами. І трохи здивувалась, коли Ейр повела їх до гори не безпосередньо по степу. Вони об'їхали цей пагорб і, так би мовити, з тильного боку збиралися на нього піднятися. На мотузці до сідла Ейр був прив'язаний величезний букет із гілок із ягодами. Ще якісь неїстівні ягідки, які смердять ще сильніше, ніж попередні. Жазель зітхнула. Швидше б вони залізли на ту гору.

- Я залишусь стерегти коней. - запропонувала клерк.

Сабазадонка посміхнулася і обернулася до неї:

- Це ми всі можемо залишитися стерегти скакунів. А ти вже точно маєш бути нагорі.

Естель підняла брови. Як і Оррмарин.

- Якщо хтось і побачить погоню, то це вона. - пояснила Ейр. - Не знаю, як це працює, але орли могли б їй позаздрити.

Румадеу окинув поглядом тендітну дівчину з ніг до голови. Може, від неї хоч якась користь буде. Жазель підібгала губу і погодилася зі словами сабазадонки.

Дорога нагору зайняла забагато часу. Того самого, якого вони не мали. Але Ейр наполягала на тому, що це потрібно зробити. Напевно, колись цей пагорб був все ж таки скелею. З часом вона почала валитися, її схили заносилися піском та землею. Подекуди виднілася кам'яна порода. Але в основному вони піднімалися земляним ґрунтом, зарослим низенькою травою. Нічого незвичайного Жазель на шляху до вершини не помітила. На самому верху вона сіла перепочити. Такий підйом серйозно її вимотав. Краще вже їхати ще день на тому коні, ніж ось так дертися вгору. Вона витерла лоба і відразу згадала, що руки у неї брудні. Почала тильною стороною долоні відтирати те місце, до якого вона торкнулася.

- Дзеркало дати? - запитала Ейр.

- Так. - закивала Жазель, простягаючи руку. - А в тебе є?

Сабазадонка зацокала язиком і несхвально похитала головою.

- Я нікого не бачу. - сказав чемпіон. - Якщо погоня і йде за нами, то на великій відстані.

- Не тобі про це говорити. Навіщо ти загалом виліз? - кинула Ейр. - Жазель, давай, дивися.

Клерк підвелася. Ейр відразу схопила її за руку і посадила назад на траву.

- Ти здуріла? Ми тут, як на долоні.

Жазель подивилася на Оррмарина, Румадеу та саму Ейр. Всі вони сиділи навпочіпки. А вона подумала, що вони просто відпочивають.

- Гаразд. - сказала дівчина, обсмикуючи руку. - Куди дивитися?

- Туди, звідки ми прийшли. - похитав головою чемпіон, адже як це можна не розуміти?

- І звідки ми прийшли? - насупилась Жазель. - Тут усе якесь однакове.

Ейр зітхнула. Ну як можна взагалі не орієнтуватися на місцевості?

- Бачиш ліс ліворуч? Ми по ньому пройшли. По самому краю. Он там він закінчується. Бачиш той здоровенний дуб. Широкий. Ні, за ним. Так, ось той. Тепер подивись у далечінь. Синє поле. Бачиш його? Ось і є наш шлях. Від синього поля до дуба. Від дуба сюди.

Жазель зосередилася. Спочатку вона провела поглядом по краю лісу аж до другого дуба. Якщо погоня зовсім поряд, її потрібно помітити дуже швидко. Тому насамперед вона вирішила перевірити прилеглу територію. Потім степ. Звісно, ​​далеко. І те поле, яке вони проходили, зблизька зовсім не здавалося синім. Як вона могла здогадатись про напрям, з якого вони прийшли? Жазель зітхнула і придивилася.