Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

мене від імені поліційного префекта?

— Атож, мосьпане.

— Один із агентів паризької поліції?

— Так, мосьпане, — відказав відвідувач, спаленівши і трохи повагавшись.

Абат поправив великі окуляри, що затуляли йому не лише очі, а і скроні, і знову сів, запросивши відвідувача вчинити так само.

— Я слухаю вас, мосьпане, — сказав він із дуже прикрою італійською вимовою.

— Завдання, що його я взяв на себе, мосьпане, — сказав відвідувач, карбуючи слова, наче вони давалися йому нелегко, — секретне як для того, кому його доручили, так і для того, до кого звертаються.

Абат мовчки вклонився.

— Авжеж, — провадив незнайомець, — ваша порядність, панотче, добре відома панові поліційному префектові, і він звертається до вас як посадова особа, щоб дізнатися у вас те, що цікавить поліцію, від імені якої я завітав до вас. Тож ми сподіваємося, панотче, що ні дружні зв’язки, ні особисті міркування не змусять вас приховати правду від правосуддя.

— Якщо, звісно, те, що ви хочете дізнатися, ні в чому не зачіпають мого сумління. Я священик, мосьпане, і таємниця сповіді, наприклад, повинна бути відома лише мені й Божому судові, а не мені й людському правосуддю.

— О, заспокойтеся, панотче, — сказав відвідувач, — ми нізащо не потурбуємо вашого сумління.

Почувши те, абат натиснув на край абажура, тож протилежний бік його піднявся і світло цілком упало на обличчя відвідувача, а священикове обличчя залишалося в тіні.

— Перепрошую, пане абате, — сказав представник поліційного префекта, — але це яскраве світло ріже мені очі.

Панотець опустив зелений ковпак.

— Тепер, мосьпане, я слухаю вас. Кажіть про справу, що привела сюди вас.

— Переходжу до неї. Ви знайомі з графом Монте-Крісто?

— Ви маєте на увазі пана Дзакконе?

— Дзакконе? Хіба його звати не Монте-Крісто?

— Монте-Крісто — це назва місцевості чи радше скелі, а не прізвище.

— Що ж, як хочете. Не будемо сперечатися про слова, і якщо Монте-Крісто і Дзакконе та сама особа...

— Безсумнівно та самісінька.

— Побалакаймо про пана Дзакконе.

— Будь ласка.

— Я запитав, чи знаєте ви його.

— Ще й дуже добре.

— Хто він такий?

— Син заможного мальтійського судновласника.

— Авжеж, чув я це; так кажуть; та ви розумієте, поліція не може задовольнятися тим, що «кажуть».

— Проте, — м’яко всміхаючись, заперечив панотець, — якщо те, що «кажуть», правда, то цим доводиться задовольнятися й поліції, як і всім.

— Та ви певні того, про що кажете?

— Тобто як це: чи певен я?

— Зрозумійте, мосьпане, я нітрохи не сумніваюся у вашій щирості, а тільки питаю, чи певні ви цього.

— Послухайте, я знав старого Дзакконе.

— Ти ба!

— Авжеж, і ще дитиною я не раз грався з його сином на корабельнях.

— А його графський титул?

— Ох, знаєте, його можна купити.

— В Італії?

— Де завгодно.

— А його багатство, таке велике, знову ж таки, як ото кажуть...

— Оце правда, — відказав панотець, — багатство і справді величезне.

— А яке воно, на вашу думку?

— Та, либонь, сто п’ятдесят чи й двісті тисяч ліврів щороку.

— Ну, це ще нічого, — сказав відвідувач, — а то кажуть про три, навіть чотири мільйони.

— Двісті тисяч ліврів річного зиску, мосьпане, якраз і становлять капітал у чотири мільйони.

— Але ж кажуть про три чи чотири мільйони за рік!

— Ну, такого не може бути.

— І ви знаєте його острів Монте-Крісто?

— Авжеж. Його знає кожен, хто з Палермо, Неаполя чи Рима прямував до Франції морем: його минають кораблі.

— Гарна місцина, кажуть?

— Це скеля.

— Навіщо ж граф його купив?

— А для того, щоб стати графом. Щоб бути графом, у Італії й досі треба володіти графством.

— Ви, либонь, щось чули про парубоцькі пригоди пана Дзакконе?

— Батька?

— Ні, сина.

— Отут я і втрачаю певність, бо саме замолоду я згубив його з уваги.

— Він воював?

— Здається, він був на військовій службі.

— У якому війську?

— На флоті.

— Скажіть, а ви не духівник його?

— Ні, мосьпане; він, здається, лютеранин.

— Як лютеранин?

— Я кажу «здається», а не стверджую цього. Утім, мені завжди здавалося, що у Франції свобода віровизнання.

— Авжеж, і нас зараз цікавлять не його вірування, а його вчинки; від імені пана поліційного префекта я пропоную вам розповісти все, що вам про них відомо.

— Його вважають великим благодійником. За видатні послуги, які він надавав східним християнам, пресвятий панотець римський зробив його лицарем Христового ордена — цією нагородою зазвичай ушановують лише найвищих осіб. У нього п’ять чи шість високих орденів за послуги, які він надав різним володарям і державам.

— І він їх носить?

— Ні, але він пишається ними, каже, що йому більш до вподоби нагороди, які вручають людським добродійникам, ніж ті, що дають винищувачам людей.

— То він квакер чи що?

— Атож, квакер, та, звісно ж, без крислатого капелюха і брунатного сурдута.

— А друзі в нього є?

— Та всі, хто його знає, його друзі.

— Але ж є в нього якийсь ворог?

— Однісінький.

— Як його звати?

— Лорд Вілмор.

— Де він перебуває?

— Зараз він у Парижі.

— І він може дати мені відомості про нього?

— Дуже цінні. Він був в Індії разом із Дзакконе.

— Ви знаєте, де він живе?

— Десь на Шосе-Д’Антен, та ні вулиці, ні номера будинку я не знаю.

— Ви не дуже любите цього англійця?

— Я люб­лю Дзакконе, а він його на дух не терпить, тож ми з ним у прохолодних стосунках.

— Як ви гадаєте, панотче, до цього свого прибуття в Париж граф Монте-Крісто бував у Франції?

— Ні, мосьпане, це я можу сказати достеменно. У Франції він ніколи не бував і півроку тому звернувся до мене, щоб зібрати необхідні йому відомості. Я ж, із мого боку, не знаючи, коли сам буду в Парижі, скерував до нього пана Кавальканті.

— Андреа?

— Ні, Бартоломео, батька.

— Чудово. Мені залишається поставити вам тільки одне запитання, і я вимагаю, в ім’я честі, людяності і релігії, щоб ви мені відповіли відверто.

— Слухаю вас.

— Чи відомо вам, навіщо граф Монте-Крісто придбав дім ув Отеї?

— Авжеж, він сам про це мені сказав.

— І навіщо?

— Він захотів улаштувати там лікарню для божевільних, на кшталт отієї, яку заснував у Палермо барон Пізані. Ви знаєте її?

— Я чув про неї.

— Чудовий заклад.

І, сказавши те, панотець уклонився відвідувачеві з виглядом людини, яка дає на здогад, що вона не проти знову повернутися до праці, від якої її відірвали.

Може, відвідувач зрозумів його бажання, може, вичерпав свої запитання, проте він підвівся.

Абат провів його до дверей.

— Ви щедро роздаєте милостиню, — сказав відвідувач, — і хоч усі знають, що ви заможна людина, я хотів би запропонувати дещо для ваших бідняків; приймете мою пожертву?

— Дякую вам,