Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

пане; та єдине, що дороге мені на світі, це те, щоб добро, яке я роб­лю, походило від мене.

— Та все ж таки...

— Це моє непохитне рішення. Але пошукайте, мосьпане, і ви знайдете. Знаєте, на шляху в кожного багатія стільки убозтва!

Панотець відчинив двері й ще раз уклонився; відвідувач відповів на поклон і вийшов.

Ридван одвіз його простісінько до Вільфора.

За годину ридван знову виїхав із двору і цього разу попрямував на вулицю Фонтен-Сен-Жорж. Коло будинку номер п’ять він зупинився. Тут мешкав лорд Вілмор.

Незнайомець писав лордові Вілморові, прохаючи побачення, яке той і призначив на десяту вечора. Представник поліційного префекта прибув за десять хвилин до десятої, і йому сказали, що лорд Вілмор, який є втіленою точністю і пунктуальністю, ще не повернувся, та неодмінно повернеться рівно о десятій годині.

Відвідувач лишився чекати у вітальні.

Ця вітальня нічим не відрізнялася від звичайних віталень мебльованих помешкань. На коминку стояли дві новочасні севрські вази, годинник з амуром, що напинає лука, люстро із двох стулок, і обабіч нього дві гравюри: на одній змальований Гомер, що несе свого поводаря, на другій — Велізарій, що просить милостині; сірі шпалери із сірим малюнком; меблі, оббиті червоним сукном із чорними розводами, — ото така була вітальня лорда Вілмора.

Вона була освітлена скляними матовими кулями, що цідили тьмяне світло, наче навмисне призначене для втомленого зору представника поліційного префекта.

Після десятихвилинного очікування дзиґар вибив десяту; після п’ятого удару відчинилися двері, й увійшов лорд Вілмор.

Лорд Вілмор був досить високий чолов’яга, з рідкими рудими бакенбардами, дуже білою шкірою і білявою, трохи шпакуватою чуприною. Убраний він був із суто англійською ексцентричністю: на ньому був блакитний фрак із золотими ґудзиками і високим пікейним коміром, які були в моді ще в 1811 році, біла казимирова камізелька й білі китайчані штани, закороткі для нього, бо холоші не задиралися до колін лише завдяки штрипкам із тієї ж таки матерії.

Перше, що він сказав, було:

— Відомо вам, шановний пане, що я не балакаю французькою?

— Принаймні я знаю, що ви не любите розмовляти нашою мовою, — відказав представник поліційного префекта.

— Але ви можете розмовляти французькою, — провадив лорд Вілмор, — бо хоч я і не балакаю, але все розумію.

— А я, — сказав відвідувач, переходячи на іншу мову, — досить вільно розмовляю англійською, щоб підтримувати розмову. Можете не церемонитися, мосьпане.

— О! — мовив лорд Вілмор з інтонацією, що притаманна тільки щирим британцям.

Представник поліційного префекта подав лордові Вілморові свого рекомендаційного листа. Той прочитав його із суто британською флегматичністю й, дочитавши до краю, сказав англійською:

— Розумію, пречудово розумію.

Відвідувач перейшов до запитань.

Вони майже цілком збігалися з тими, які він запропонував панотцеві Бузоні. Проте лорд Вілмор, як людина, що була вороже налаштована до графа Монте-Крісто, був не такий стриманий, як абат, тож відповіді його виявилися набагато ширші. Він розповів про молодість графа Монте-Крісто, який, за його словами, у десятирічному віці пішов служити до одного з індуських князьків, що завжди воювали з Англією; ото там Вілмор і зустрівся з ним, і вони зітнулися один із одним. Під час тієї війни Дзакконе взяли у полон, відправили до Англії й ув’язнили на кораблі, та він утік відтіля, скориставшись тим, що вміє плавати. Потім розпочалися його мандри, його поєдинки, його любовні пригоди. У Греції вибухнуло повстання, і він вступив у грецьке військо. Перебуваючи там на службі, він знайшов у Тессалійських горах срібну копальню, та нікому і слова про те не сказав. Після битви під Наварином, коли грецький уряд зміцнився, він попросив у короля Оттона привілей на розробку родовищ і отримав його. Звідти й попливло його незліченне багатство; за словами лорда Вілмора, та копальня дає графові від одного до двох мільйонів річного зиску. Та все ж таки може зненацька вичерпатися, якщо вичерпається руда.

— А ви знаєте, навіщо він прибув до Франції? — запитав відвідувач.

— Він хоче спекулювати на залізничному будівництві, — сказав лорд Вілмор. — Крім того, він досвідчений хімік і дуже добрий фізик, він винайшов новий вид телеграфа й хоче запровадити його в ужиток.

— Скільки приблизно витрачає він за рік? — запитав представник поліційного префекта.

— Тисяч п’ятсот чи шістсот, — відказав лорд Вілмор, — він страшенний скнара.

Було зрозуміло, що в англійцеві промовляє ненависть, і, не знаючи, що закинути графові Монте-Крісто, він звинувачує його у скнарості.

— Чи відомо вам щось про його дім в Отеї?

— Авжеж.

— І що ж ви про нього знаєте?

— Ви запитуєте, з якою метою він придбав його?

— Так.

— Цей граф — спекулянт і, немає сумніву, зазнає руїни зі своїми дослідами й утопіями: він каже, що в Отеї, неподалік від будинку, що його ото він придбав, є мінеральне джерело, що може позмагатися з цілющими водами Баньєра, Люшона і Котре. У тому домі він збирається улаштувати Badhaus, як ото кажуть німці. Він уже тричі перекопав сад, щоб знайти те кляте джерело, та нічогісінько не знайшов, тож незабаром ви побачите, як він викупить усі навколишні кам’яниці. А оскільки я маю зуб на нього, то сподіваюся, що на тій залізниці, на тому своєму електричному телеграфі чи на своїх мінеральних водах він зазнає руїни. Я їжджу за ним скрізь і хочу натішитися усмак його поразкою, що раніше чи пізніше неминуче настане.

— А за що ви так завзялися на нього? — запитав відвідувач.

— За те, — відказав лорд Вілмор, — що, перебуваючи в Англії, він звабив дружину мого приятеля.

— Та якщо ви такі люті на нього, то чом би вам не помститися йому?

— Я вже тричі виходив на поєдинок із графом, — сказав англієць. — Першого разу на пістолях, другого на шпагах, а третього на еспадронах.

— І чим усе це скінчилося?

— Першого разу він прострілив мені руку, другого разу прохромив мені легеню, а третього разу завдав оцієї рани.

Англієць відхилив комір сорочки і показав близну, що її запалений вигляд свідчив про нещодавнє її походження.

— Тож я дуже злий на нього, — повторив лорд Вілмор, — і помре він не інакше, як від моєї руки.

— Але, мабуть, до цього ще далеко, — сказав представник поліційного префекта.

— О, — сказав англієць, — я щодня їжджу в тир, а через день до мене приходить Ґрізьє!

То було все, що потрібно було дізнатися відвідувачеві, чи радше все, що, либонь, знав англієць. Тож агент підвівся, уклонився лордові Вілморові, що відповів із суто англійською холодною чемністю, і пішов собі.

А лорд Вілмор, почувши, як за ним зачинилися двері, пішов до свого покою, умить позбувся своєї білявої чуприни, рудих бакенбардів, вставної щелепи і близни, і знову набув темного чуба, матової барви обличчя і перлистих зубів графа Монте-Крісто.

Щоправда, і в дім пана де Вільфора повернувся не представник поліційного префекта, а сам пан де Вільфор.

Обидві ті зустрічі трохи заспокоїли королівського прокурора: хоч він і не дізнався нічого занадто втішного, та не дізнався і нічого