Читати книгу - "Твори. Том 1"

хоче сподобатись і намагається захопити жінку; і їй хотілося знати, чи такий же він був і з іншою, чи з тим же запалом, з тією ж непоборною пристрастю починав нову облогу жіночої душі.

І коли Христіана узнавала якусь відому рисочку, якусь чарівну хвилюючу дрібничку з тих, від яких серце несподівано починає битися дужче і на які Поль був такий щедрий, кохаючи її, у неї щоразу виривався слабкий болісний вигук: «Ах!»

Здивована цими дивними вигуками, пані Онора ще завзятіше запевняла її:

— А так, пані. Саме так воно й було, як я кажу, достеменно так. Я ніколи не бачила такого закоханого чоловіка.

— А вірші він їй читав?

— Авжеж, пані, ще й які гарні.

Обидві замовкли, чути було тільки, як у сусідній кімнаті, заколисуючи дитину, тихо й монотонно співає годувальниця.

В коридорі почулася чиясь хода. То Ма-Русель і Латон прийшли провідати хвору. Обидва відзначили, що вона схвильована, що стан у неї гірший, ніж був учора.

Як тільки вони пішли, Андермат відчинив двері і сказав з порога:

— Доктор Блек хоче тебе бачити. Можна?

Підвівшись на ліжку, Христіана скрикнула:

— Ні… ні… я не хочу… Ні!..

Здивований Вільям підійшов до неї:

— Але ж послухай… Треба було б… Ми так зобов’язані йому… Ти повинна…

Вона мов збожеволіла, очі в неї широко розплющились, губи тремтіли. Різким, пронизливим голосом, який, певно, було чути аж надворі, вона крикнула:

— Ні… ні… ніколи!.. Хай ніколи не приходить… Чуєш?., ніколи!

А потім, уже не розуміючи, що говорить, показала рукою на пані Онора, яка стояла посеред кімнати:

— І її теж… прожени її!., я не хочу бачити її… прожени!..

Тоді він кинувся до дружини, обняв її, поцілував у чоло.

— Заспокойся, Христіано, заспокойся, маленька… Що з тобою?.. Ну заспокойся ж!

Вона не могла більше говорити. Сльози бризнули їй з очей.

— Хай усі вийдуть, — сказала. — Ти сам побудь зо мною.

Він підбіг, схвильований, до дружини лікаря і обережно вивів її з кімнати.

— Залиште нас на хвилину, будь ласка, — мовив. — Це у неї пропасниця, молочна пропасниця. Я її заспокою. І зараз вийду до вас.

Коли він повернувся до ліжка, Христіана лежала і геть знеможена тихо плакала. І тоді й він уперше в житті заплакав.

Уночі в неї справді почалась молочна пропасниця і маячіння.

Кілька годин вона була страшенно збуджена, а тоді раптом почала говорити.

Маркіз і Андермат, які вирішили не відходити від неї і сиділи, граючи в карти, подумали, що вона кличе їх, і підійшли до ліжка.

Христіана не бачила, чи, може, не пізнавала їх. Лежала бліда на білій подушці, біляве волосся розсипалось по плечах, ясні сині очі втупилися в невідомий, таємничий і примарний світ, у якому живуть божевільні.

її руки, витягнуті на ковдрі, часом здригалися, судорожно стискувались у поривчастих мимовільних рухах.

Спочатку здавалося, що вона не розмовляє з кимось, а тільки дивиться й розповідає. Слова були безладні й незрозумілі. Вона говорила, що скеля надто висока, щоб з неї стрибнути. Боялася розбитись, а того, хто стояв унизу, простягнувши до неї руки, вона мало знала. Потім заговорила про запахи. Здавалось, намагалася згадати забуті фрази.

— Що може бути ніжніше?.. П’янить, як вино… Вино п’янить думку, а запах п’янить мрію… Разом із запахом вбираєш саму суть, істинну суть речей і світу… милуєшся квітами… деревами, польовими травами… проникаєш у душу старовинних жител, заснулу в старих меблях, килимах, в завісах на вікнах…

Потім обличчя їй скривилося, немов од великої втоми. Вона поволі, важко йшла вгору по схилу й казала комусь:

— Ох, понеси мене ще, прошу тебе, я тут помру! Я не можу далі йти. Понеси мене, як носив тоді над міжгір’ям! Пам’ятаєш?.. Як ти любив мене!

А тоді скрикнула, і в очах її майнув жах. Вона бачила перед собою мертву тварину й благала, щоб її прибрали з дороги, не завдаючи нещасній болю.

Маркіз шепнув зятеві:

— Це про осла, на якого ми натрапили, коли поверталися з Нюжера.

Тепер вона розмовляла з тією мертвою твариною, втішала її, казала, що й сама дуже нещасна, мабуть, ще нещасніша за неї, бо її покинули.

Потім раптом почала заперечувати проти чогось, що від неї вимагали. Кричала:

— О ні! Тільки не це! О, це ти… ти… примушуєш мене тягти цей віз!..

Вона задихалася, немов і справді тягла невидимого воза, плакала, стогнала, щось кричала. Більше, як півгодини, йшла вгору по схилу, з страшними зусиллями тягнучи воза.

А хтось немилосердно бив її, бо вона стогнала:

— Ох, мені боляче! Ти хоч не бшй мене, я сама йтиму… Тільки не бий, благаю тебе… Я робитиму все, що ти захочеш, тільки не бий!..

Згодом її тривожне збудження потроху вщухло, і вона аж до ранку тихо марила. А тоді задрімала і зрештою заснула. Коли прокинулась десь о другій годині дня, у неї ще була гарячка, але свідомість повернулась.

Одначе цілий день голова була важка, думки плутались. Не зразу знаходились потрібні слова, і вона страшенно стомлювалась, відшукуючи їх в пам’яті.

Але, відпочивши за ніч, Христіана остаточно прийшла до тями.

А проте відчувала, що стала іншою, немов ця криза змінила їй душу. Вона менше страждала й більше думала. Страшні недавні події наче відійшли в далеке минуле, і вона бачила їх так ясно, як ніколи раніше. Світло, що сповнює деякі душі в годину страждань, раптом засяяло перед нею, і вона зовсім по-новому побачила життя, людей, речі, весь світ.

І тоді ще гостріше, ніж того вечора, коли вона повернулась з Тазенатського озера, Христіана усвідомила, яка вона самотня. Зрозуміла, що люди тільки проходять поруч у житті, але ніщо не може з’єднати по-справжньому нероздільно дві істоти. Той, кому вона безмежно вірила, зрадив її, і ця зрада відкрила їй, що й інші, всі інші люди будуть для неї тільки байдужими супутниками в цій подорожі, короткій чи довгій, сумній чи веселій, залежно від того, що принесуть прийдешні, невідомі дні. Зрозуміла, що навіть у його обіймах, навіть тоді, коли їй здавалося, що вона злилася з ним, увійшла в нього, коли бачилося, що в них одне тіло і душа, — навіть у ті хвилини вони тільки трохи наблизились одне до одного, доторкнулись тими непроникними оболонками, в які таємнича природа замкнула людей. — Ясно побачила, що ніхто ніколи не міг і не може зламати невидиму перепону, що відокремлює в житті людей одне від одного, як ті зорі на небі.

Вона збагнула всю марність невпинних, споконвічних зусиль, невтомних людських