Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- А якщо ми відправимо розвідника? - запитав Оррмарин. - Так ми зможемо заощадити багато часу.

- Або втратити його, якщо розвідник повідомить, що у поселенні є люди. - спохмурніла Ейр.

- Якщо там є люди, то їх треба попередити. - заявила Жазель.

- І що ти скажеш? - обернулася до неї Химерниця. - У світі триває війна, беріть палиці, бо скоро сюди прийде сто тисяч амаліонів! Добре зміцніть свої хатини і запасіться їжею. Так?

- На думку Максуда, всі найближчі населені пункти давно знищені. - Ейр складала картку. - Коли армії стягувалися сюди, щоб взяти нас у кільце, навряд чи вони залишили когось живим.

- Тоді тим більше слід відправити розвідника. - стояв на своєму Оррмарин.

- Згоден. Розвідник буде корисним у будь-якому випадку. - кивнув чемпіон. - Я можу піти.

- Ні. - похитала головою Ейр. - Ти такий же непомітний, як червоненька квіточка на снігу.

- Треба, щоб пішла Химерниця. - запропонувала Жазель. - Ти зможеш відправити нам щура, якщо тобі потрібна буде допомога?

- Краще пташку. - скривилася Естель. - Не люблю тих із хвостами. Нехай вони й майже не справжні.

- Усе вирішили. - зупинила подальші розмови Ейр. - Ти на розвідку. Оррмарин, погодуй коней. Ми з чемпіоном розійдемося у різні боки на розвідку.

Жазель була не проти. Вона залишилася сама з Оррмарином. Хвилин десять вони розмовляли про те й про це. Дівчина спостерігала, як він виймав корм і ділив порівну для кожного коня. Воїн порадив їй спостерігати не за ним, а за можливою появою пташки. Тоді дівчина сказала, що сам хай і спостерігає. На що Оррмарин відповів, що за однією прекрасною пташечкою він уже давно спостерігає.

Прибула Естель. Чемпіон повільно біг за нею. Ейр теж підтяглася.

- Нікого. Взагалі нікого. З живих, я маю на увазі. Мертві там є. Старі. Молодих немає.

- Набрали собі поповнення та пішли. - опустила голову Ейр. - В дорогу.

У Жазель куди й подівся гарний настрій, який у неї розігрався, поки вони з Оррмарином перебували на одинці. Знову в дорогу. Дівчина влізла у сідло. Вона одразу вийняла солоне м'ясо. Сухе. Тоненькі шматочки. Взяла трохи до рота. Жазель подумала, що після того, що вона побачить у селі, їсти їй взагалі не хотітиметься. Тому треба було підкріпитись прямо зараз. Вона жувала тверде м'ясо, спостерігаючи за чудовою природою. Звичайно, зараз вона зовсім не здавалася такою гарною, як раніше. Усі ці дерева. Різнокольорові поля з трав та квітів. Навіть цей легенький літній вітерець. Нині Жазель не помічала в ньому колишньої витонченості. Іншим часом тут приємно провести день інший, милуючись чудовою природою. Але не зараз. Тепер вона хотіла лише одного — швидше дістатися назад до фортеці. Ні про яку чудову подорож не йшлося. Небезпечна вилазка. Ризикований похід. Ось як це називалося. Жазель проковтнула. М'ясо не лізло в горло.

Коли під'їжджали до селища, то Ейр підвелася у сідлі, щоб краще розглянути картину. Жазель хотіла б так зробити, але не знала, чи втримається вона в сідлі. Але коли вона уявила, що може там побачити, то вирішила зовсім відвернутися. Дві хвилини, і все позаду.

Адже тут могло бути гарно. Поселення розміщалося внизу, і з усіх боків його обступали високі пагорби. Лише у трьох місцях ці пагорби поділялися і там йшли дороги. Через два такі місця вони якраз і проїжджали. Попереду з'явився ліс. Жазель полегшено видихнула. Ще ніколи вона так не раділа з того, що доведеться ухилятися від гілок, прибирати їх руками, виплутувати з волосся дрібну кору або всяких павучків. Краще так. Дівчині здалося, що навіть Ейр попереду поскакала веселіше і трохи швидше. Група скоротила інтервали. Напевно, зараз підсвідомо кожному хотілося бути ближчим до своїх. Жазель стала винятком. Вона стрибала по серединці, її позиція була найбезпечнішою. Хоч це й анітрохи не заспокоювало.

Ліс. Ось він. Його густа темрява манила до себе. Хвоєю пахнути почало ще задовго до нього. Нарешті! І там буде не так спекотно, як на цьому пекучому сонці.

Ейр чомусь сповільнилася. Майже зупинилася. Жазель та інші вже наздогнали її. І також зупинилися.

Попереду на деревах було прибито кілька десятків людей. Саме прибиті. Руки задерті вгору і величезні цвяхи стирчали з їхніх долонь. Очі у всіх виколоті. Діти та жінки теж тут висіли. Більшість людей були голими. Безліч порізів. У всіх розпороті животи. Кишки звисали аж до землі. Це при тому, що ноги їх знаходилися вище за рівень землі майже на метр. Деякі люди мали й інші надрізи. Їхні внутрішні органи лежали під ними. У кількох людей не було геніталій, вух, носів. Жазель схопилася з коня і, трохи встигла відбігти, коли її знудило. Її нудило знову і знову. Голова закрутилася. Слабкість вдарила по всьому організмі. Вона відійшла трохи убік і сіла. Підійшла Ейр. Подала води. Жазель жадібно сьорбнула. Сабазадонка взяла її під руку і повела. Стала Ейр спеціально так, щоб заслонити ту болісну картину від очей клерка. Але ж кінь чекав у іншому боці. Жазель підвела очі. Ні, група переїхала і їх коней перевели так, щоб Жазель могла спокійно їхати далі. Ейр допомогла дівчині вилізти у сідло, воду залишила їй.

- Вони спочатку померли, а потім із ними зробили все те, що зробили? - схопила Жазель сабазадонку за руку, поки та ще не відійшла від неї.

Ейр підібгала губи. Звичайно. Жазель і сама знала відповідь. Вона вільною рукою пошукала маленький ніж у кишенях.

- Так, іноді краще так, ніж потрапити їм у лапи. - тихо сказала Ейр, м'яко звільняючись від хватки дівчини.

Жазель проковтнула і тут же ще сьорбнула води. Не можна здаватися їм. Вона не хотіла так само висіти на дереві. Скільки ті бідолахи прожили, перш ніж настала смерть? Скільки болю та розпачу вони зазнали? Наскільки далеко було чути їхні крики? Голова закрутилася знову. Жазель відігнала від себе всі думки. Глибоко вдихнула. Лише хвойний ліс. Спокійний, похмурий. Старий ліс. Величний. Високі ялинки. Іноді зустрічалися інші листяні дерева. Біля одного невисокого деревця Ейр наказала всім зупинитися. Вона почала обламувати його гілочки і мазати місцями злому руки, шию, ноги. Потім гілки вона вставляла до сумок на коні. Інші мовчки повторювали за нею. Навіть Химерниця мовчала. По її вигляду Жазель не могла зрозуміти наскільки сильно її пройняла побачена картина. І чи пройняла взагалі. Але, судячи з того, що тепер вона не знімала кам'яне обличчя, якісь почуття Химерниця все ж таки намагалася приховати.