Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Чи вони так сховали свою дорогоцінну бабу, що потім не змогли її знайти.

І ніхто звідтоді не може віднайти Золоту бабу, хоч і шукали її з незапам’ятних часів – від Білого моря й до Уралу та верхів’я Ками.

У своїй праці «Трактат про дві Сарматії» ректор Краківського університету, географ Матвій Міховський повідав світу, що «за областю, яка називається В’ятка, по дорозі в Скіфію, стоїть… Золота баба…» І що буцімто сусідні племена шанують того ідола і поклоняються йому з давніх давен, неодмінно йдучи до нього зі щедрими приношеннями.

Писав про нього й австрійський посол в Росії Герберштейн у 1549 році в «Записках про Московію». На карті, що її він склав, було таке пояснення: «За Об’ю, у Золотої баби, де Об впадає в океан, течуть ріки Сосьва, Березова і Данадим, які беруть початок із гори Камінь Великого Поясу (Урал) і з’єднаних з нею скель. Всі народи, які живуть від цих рік до Золотої баби, називаються данниками князя московського. Золота баба є ідол у гирлі Обі в області Обдоре. Він стоїть на правому березі… Розказують… що цей ідол є статуя у вигляді баби-старушенції, яка тримає сина і що там видно ще одну дитину».

Інформація Герберштейна була першим повідомленням про те, що Золота баба, здогадно сарматська, знаходиться за Уралом на Обі. Це згодом підтвердить італієць Александер Ґваньїні у своєму творі «Опис європейської Сарматії». Він теж зазначає, що ідол знаходиться в пониззі Обі і йому поклоняються не тільки самоїди (ненці), але й народи Югри та інші племена. (Ще він писатиме, що навколо боввана чути якесь гучне ревище. До речі, Герберштейн теж писав, що загадкова баба відтворює «якийсь трубний звук».)

Виходить, що Золоту бабу вкотре перемістили, переховуючи її та рятуючи, з одного краю в інший – із берегів Білого моря за Урал. І сталося те в часи, коли навертали мешканців Великої Пермі в християнство. А що ідол до християнізації перм’яків знаходився в тих краях, свідчить і перша згадка про нього в руських літописах. Коли у 1398 році помер Стефан Великопермський, у некролозі на смерть цього місіонера писали: «Це був блаженний єпископ Стефан, божий чоловік, який жив серед невірних, котрі не знали бога, не відали законів, молилися ідолам, вогню та воді, і каменю, і Золотій бабі, і кудесникам, і волхвам, і деревам…»

Золота баба згадується і в посланні митрополита Сімеона перм’якам у 1510 році.

Шукали Золоту бабу і козаки отамана Єрмака під час «покорєнія» Сибіру та ханства Кучума. Про золотого ідола вони почули від одного чуваша, який перебіг до завойовників, дізналися, що ханти моляться ідолу – «богу литому золотому, в хащах сидить».

Якось єрмаківці ледь було не напали на слід золотого ідола, але аборигени встигли його – вкотре! – переховати в надійнішому місці. Пізніше довгий час Золоту бабу шукали етнографи, але все марно. Аборигени пильно її оберігали і весь час переховували в краях, куди ще не ступала нога білої людини.

Звідтоді золотий ідол шанується в тамтешніх аборигенів як найбільше божество, дароване їм самими небесами. І хоч уже чи не півтисячоліття шукають таємничу Золоту богиню, але досі нікому із шукачів так і не вдалося її бодай краєм ока побачити, хоч чути про неї вони часто чули, тож і про її існування ні в кого з дослідників сумнівів немає. Тільки надто пильно бережуть ненці, ханти, мансі та інші малі народи сибірські свою богиню. Так і залишається загадкою, чия Золота баба їм дісталася і що вона символізує і як вона з «доріг Скіфії» та «Сарматії» потрапила на далеку Північ, що тоді була краєм світу, крижана і малозаселена.

Ненці називають її Ягобаба, що в перекладі означає «річкова баба», «річкова жінка», «річковий предок». Але звідки він узявся у ненців, того й самі вони не знають – послало небо, і все.

Але щось знайоме – з дитинства – вчувається нам, нащадкам русичів, у ненецькій Ягобабі. Правильно – Баба-яга, лісова бабизна, чарівниця зла, відьма, персонаж казок східних і західних слов’ян, яка жила колись у хащах дрімучих, в «хатинці на курячих ніжках», володіла надприродною силою, якою володіють лише боги. Одна нога в неї кістяна, вона кепсько бачить, літає по світу в ступі з помелом і є повелителькою світу мертвих.

Зрештою, для русичів вона була уособленням злих сил, для ненців Ягобаба була і є божеством, річковою богинею, першопредком їхнім, яка володіє такою надприродною силою, що постійно впливає на їхнє життя. Сліди її, як установили дослідники, тягнуться в ІІ тисячоліття до н. е., в степи до Дніпра.

А ось сходознавець і лінгвіст Марр називає давні народи європейської півночі, які передували фінно-уграм, «північними сарматами». До них і тягнеться слід Золотої баби, там, у «північних сарматів», її прабатьківщина, звідти вона родом. У них вона була Великою богинею – Матір’ю світу і всіх богів (слід її зберігся і в грецькій міфології, це Кібела, Велика матір всіх богів).

Але як Золота баба сарматів, їхня прамати і Велика богиня потрапила на далеку Північ, де вони ніколи не кочували, до тамтешніх аборигенів? Можливо, під час гунського нашестя, коли під ударами цих племен гинула Велика Сарматія (та, що утворилася на теренах знищеної сарматами Великої Скіфії). Рятуючи свою праматір від знавіснілих і жадібних до безміру завойовників, сармати вирішили її заховати до кращих – для них, звичайно, – часів. Але де, у яких краях надійно прихистити Велику богиню? Північне Причорномор’я було вже захоплене готами (пізніше до них приєднаються гуни), захід на той час уже був густо заселений, на півдні повсюдно жили греки та інші народи, на сході теж не було пустель,